ЩОДЕННИК

Якщо вийти на станції метро «Хрещатик», а потім спуститись по ескалатору до «Майдану Незалежності», то неодмінно побачиш внизу біля ескалатора вже зовсім літню жінку, бабусю. Вона просить милостиню. В руках бабуся тримає іконку. Повз неї проходять люди — щодня сотні, тисячі людей, хтось зупиняється, розпитує, хтось мовчки кидає копійчину і біжить далі. Поруч з нею біжить — вирує життя. Колись і вона була молодою. Давно це було. А проте багато прожито і пережито багато. А ось тепер мусить стояти в переході й просити на шматок хліба. Випрошувати, сховати подалі свій сором.

Цю жінку можна зустріти майже щодня. Коли хтось підходить, щоб дати копійчину, вона неодмінно запитує ім’я. Навіщо? — Щоб молитись. Але ім’я своє рідко хто називає, частiше мовчки кладуть гроші і йдуть далі.

В наш час стає все більше тих, хто йде з простягненою рукою, ми бачимо цих людей у метро, зустрічаємо в трамваї. Хтось, нехтуючи всякою мораллю, перетворює такий спосіб «добування» грошей на роботу, хтось розігрує з себе біженців і, виклянчивши в співчутливих громадян певну суму, йде заливати своє «горе» горілкою, дехто вчиться заробляти гроші на власних дітях, привчаючи їх жебракувати ледь не з колиски. Сумно, незрозуміло, боляч е. А вона стоїть, стоїть якось незвичайно спокійна до того життя — напевно, чиясь мати, чиясь бабуся. Думки її значно далі, там, де сонце з’єдналось з небом, і ця іконка в її руках, і сама вона якась тиха спокійна, ніби перебуває там, де не існує поняття часу, а є лиш вічність, така незрозуміла і така реальна, і вона, як вічність.