ЩОДЕННИК

Просто так гортав вересневий дев'ятий номер «Барвінка». Роздивлявся малюнки, читав заголовки і... знайоме обличчя. Прізвище?! Прізвище також десь чув. Нарешті дійшло: це ж той самий «Акцент». Казочки для дітей почав, бач, писати. У співавторстві, щоправда. Ретельно все перечитав, рядок за рядком. Про якісь духовні цінності судити не берусь, але й гидоти, йому притаманної, здається, теж немає. Гортаю далі, але вже не просто так собі, а з явною пересторогою. І от маєш: «Президентські перегони» — на передостанній сторінці. Уважно пережовую. Ні, начебто все нормально і нейтрально.

Це ж уже справді фанатиком треба бути, щоб кидатись на хоча б таку фразу: «...А також написати, чи обрав би ти Барвінка президентом дітей України і чому? Якщо не Барвінка, то кого б ти обрав?»

Ідея народилась майже одразу. Ідея на перший погляд чудова і проста у виконанні. Треба всього-на-всього загітувати дочку написати листа приблизно такого змісту: «Коханий Барвінку, не пхайся в жодні президенти, бо той бородатий вуйко замість того, щоб писати для тебе казки, почне обливати тебе ж помиями і брудом». Ураховуючи прагматизм теперішніх дітей, успішність реалізації ідеї — результативність агітації треба підкріпити чимось таким матеріальним, гривень на п'ять. Задумався над джерелом фінансування. І... прости Господи: якщо вже цій продажності суджено бути вічною, то не мені її продовжувати й омолоджувати. Символічно сплюнув, перехрестився і взявся дочитувати «П'ять років української трагедії».