ЩОДЕННИК

Перебираючи старі речі, я випадково натрапив на свою шкільну чорнильницю, такий собі каламарчик. Щось мене обмарило. Пішов до крамниці, купив чорнила фіолетового, «Райдуга-2». Вернув додому, порився на споді шухляди, відшукав якесь засохле перо. Умостився за столом. Ввімкнув лампу. Закортіло пописати. Почав... І з подивом з'ясував, що Я НЕ ВМІЮ ПИСАТИ РУКОЮ! Літери виходять різнокаліберні, нахил то в один, то в інший бік, натиск нерівномірний, перо дряпає, чорнило бризкає, папір рветься.

Плюнув на цю справу. Таки комп'ютер ліпше. Усе рівненько, гарненько, гладенько. Помилишся — можна виправити. Забудеш — можна записати в пам'ять. Хочеш дві, три копії — та хоч сто!

Коли це наступного дня дивлюся, а мій менший син до обіду виходить із заквецяними руками. І наступного. І наступного. Питаю: «Навіщо я тобі Pentium купив?». А він мені: «Пером цікавіше».