ЩОДЕННИК

Відтепер я знаю: в очах чиновників я людина підозріла й неблагонадійна. Оформлюючи закордонний паспорт, як і багато хто в Україні, заплатила енну, цілком легальну за тарифами ОВІРу, суму «за швидкість». І почула в відповідь безапеляційне: «Швидко не вийде. Дані ваших документів вимагають ретельної додаткової перевірки». Чому? Тому що, по-перше — працюю в недержавній газеті (!), по-друге — закінчивши аспірантуру в Києві, прописалася в батьківському будинку (!?), по-третє — назвала сина таким ім'ям, що треба ще з'ясувати, чи є він, чотирирічний, громадянином України (?). Оце тобі й маєш: виявляється, досі є інструкції «для стандартизації громадян», така типологія кріпацтва, за логікою якої треба тихо, народившись у селі, там і хреститися, і одружуватися, і дітей народжувати, давши їм суто «наші» імена. І нікуди не рипатися — так само тихенько померти, про що буде зроблено відповідний «правильний запис». А інакше — твоя доля вимагає «ретельної перевірки». Гроші, не гроші — чиновники все одно будуть працювати так, як учора, в УРСР, ніяк не бажаючи визнати, що громадяни країни, де вони працюють, хочуть жити вже в «завтра».

Маленький нюанс. Тихе життя багатьох сотень тисяч громадян України в західноукраїнських селах у ці жовтневі тижні порушене не менш цікавим способом. У центрах хуторів, сіл і районних містечок на самих високих стовпах встановлені гучномовці, точнісінько, як у часи Другої світової. І кричать вони щосили, транслюючи Першу програму, з шостої ранку до півночі, чому вже не «брехунцями», а «матюгальниками» кличуть їх сільські жителі, що дійсно не можуть зімкнути очей. Для чого? Щоб продовжували справно відчувати себе «стандартизованими», не підозрілими громадянами.