ЩОДЕННИК

На території шикарної бази відпочинку опинилися випадково — після того, як влаштували дитину на відпочинок у розташованому поряд досить убогому дитячому таборі. Хоч і живемо від моря недалеко — село наше лише за 30 кілометрів — буваю на узбережжі надто рідко. Та й коли? Робота замучила. Все заради копійки — на потреби, для дітей...

І ось, будь ласка, йду алеями раю: густа тінь екзотичних дерев, духмянi, яскравi квіти, десь поряд лунає легка музика. Люди проходять мимо, веселі, здорові. Жінки — дуже гарні, плекані такі, із зачісками, макіяжем. Від них віє ароматом дорогих парфумiв. Загорілі тіла випромінюють поклик до високих і красивих почуттів.

Я розгубилася, майже злякалася. Відчула себе тут зайвою, справді випадковою. Душу немов обпалило, все в ній неначе перекинулося.

Коли їхали додому, чоловік не міг зрозуміти причини мого смутку. Аж ось і подвір'я з величезним городом. Недобудований сарай, вищать у хліві поросята, біжать до господині кури, качки. Скоро корова прийде з пасовища, а треба ще вечерю приготувати...

Сиджу, перебираю в ящику картоплю і плачу. Ридаю, немов біда сталася. Мені ще не п'ятдесят, і навіть сорока немає. Я знаю, що у мене гарна усмішка...