ЩОДЕННИК

Я вболіваю за київське «Динамо» з 1960 року, тому кожна його гра для мене — як чергове підтвердження любові. А задля любові, як відомо, людина ладна… Та що розказувати! Каміння з неба, а я біля телевізора.

Дивлюся!

Щось намагається розповісти про те, що немає зошитів напередодні навчального року донька — не чую. Я вболіваю за футбол, за наших. А тут данці нам гол забили.

У перерві дружина подала порожнього чаю. І я задумався, на що це вона натякає. Хоче, мабуть, забрати радість спілкування з моїми улюбленцями. А все через приземлені проблеми.

Та тут же свято! Сам пан Президент відірвався від державних справ, аби повболівати. А в нього клопоту куди більше, ніж у мене. Мені треба думати про заміну труб опалення тільки в своїй квартирі, а йому всю країну треба ввести в осінньо-зимовий сезон…

Другий тайм розпочався знову з Кучми після другого голу в наші ворота. Сумний Президент, переживає. Шкода, не видно, чи за результат матчу, чи за держпроблеми. А то я б йому поспівчував.

Мабуть, і він поспівчував би мені, коли чув би, як дістає мене сім'я. Тут вечерю готувати ні з чого, а татові, мовляв, плювати на все, окрім футболу…

Однакові ми з Кучмою. Він чоловік, і я не в спідниці. Він уболівальник, і я знаю, що таке м'яч. Обидва можемо забути про все, коли йде футбол.

От тільки свистіти я не навчився.