ЩОДЕННИК

Сьогодні вперше придбав наймасовішу в Україні газету. Але не тому, що зацікавився її матеріалами чи мав нагальну потребу в дешевій паперовій обгортці — ні. Просто у вагоні поїзду метро в мені прокинулося почуття жалю до розповсюджувача цього видання: охайний чоловік пенсійного віку, очевидно, не маючи сил перекрикувати гуркіт коліс, згорбившись під вагою грубої торби, тихцем просувався з одного краю салону в інший. Ще мить — і він дістався би останніх дверей вагону, цілком зігнорований пасажирами. Але тут і втрутилися мої 25 копійок.

— Ти ж принципово ніколи не купуєш це видання! — здивувався мій університетський приятель.

— Так, але ніколи не подавати милостині жебракам — також у моїх принципах, — аргументував я власний вчинок. — Натомість, якщо людина не опускається до дна, а намагається подолати скруту, чіпляючись за будь-яку роботу, то чого б їй не допомогти?

Коли ми виходили з метро, я позбавився купленої газети, віддавши її першій-ліпшій людині з простягнутою рукою. «Якщо не забув літер, то нехай почитає», — пожартував я. Потім у кіоску на тролейбусній зупинці заплатив за газету, котру із задоволенням читаю ось уже третій рік, і пішов собі у справах.

Однак тепер мене непокоїть питання: чи зрадив я власним принципам, коли зробив подарунок жебракові?