ЩОДЕННИК 21 липня

У глибині темного вестибуля з’явився черговий міліціонер. Чоловік одразу почав гупати ногами в скляні двері, а коли черговий підійшов ближче, то притиснув до скла якесь посвідчення: «Відкрий негайно, я полковник міліції!» — загорлав він, підтверджуючи важливість своєї персони тепер уже ударами кулаків. Черговий через двері спробував пояснити, що в метро пускають тільки до 24.00 і ескалатор зупинено. Чоловік, незважаючи на пояснення, продовжував смикати двері й волати: «Я тобі те зроблю.., я тобі це... Я такий же мент, як і ти, відчини!»

Відчуваю, він чергових «дістав», а мене — тим паче. Спати хочу — прямо валить із ніг.

«Досить горлати, — кажу «полковникові», — він має рацію, адже вже початок першої». Той не чує й продовжує гупати. «Ану, припиніть!» — тепер кричу я. І поки він, очманіло витріщивши на мене очі, мовчить, звертаюся до чергового: «Ви абсолютно праві, але поїзди ще ходять, а по ескалатору можна зійти й так. Знаєте, не з моєю зарплатою їздити на таксі».

Через хвилину в передньому вестибулі спалахнуло світло, а ще через хвилину я збігала сходинками, чуючи, як полковник», що прорвався за мною, «продовжував дошкуляти своєму нібито колезі по відомству.

«Виявляється, — подумала я біжучи, — не обов’язково бути полковником, досить бути просто ввічливим і поважати інших».