ЩОДЕННИК

Днями у дитини був «випускний бал» — «випускали» з середньої групи дитсадка в старшу. За столом сіла поряд із вихователькою. Розговорилися. «Між іншим, — сказала вона мені, — вчора приніс старший син альбом за 9 клас. Дивлюся — знайоме обличчя серед учителів. Читаю прізвище — і згадую: то ж Оленчина бабуся, бачились же скільки разів тут, у садочку!»

З роками щобільше упевнююся — світ тісний. Моя мама вчить сина виховательки власної онуки. Однокурсник і начальник моєї подруги й колежанки навчався разом із нею в Ленінграді, сидів за однією партою з моєю університетською подругою у Волгограді, а зустрілися ми всі четверо в Києві… Ніколи не знаєш, із ким і де зведе доля. Ніколи не знаєш, чим можуть обернутися твоїх, здавалося б, безневинні вчинки щодо цілком незнайомих, ба навіть невідомих тобі людей. І чи не доведеться вибачатися потім перед ними або й їхніми нащадками і чи не замало буде самих лише вибачень…

Справа не в тім, що Київ — велике село. За великим рахунком цілий світ — таке саме велике село, і безмежна, здавалося б, ойкумена насправді не більша й не міцніша за звичайне куряче яйце, з якого вилупиться курча тільки тоді, коли раніше те яйце не вхопить кухарка й не розіб'є над пательнею.

Один легенький удар по шкаралупі — й усе.