ЩОДЕННИК

15 травня

Чоловік довго дивився, як я намагаюся підклеїти рвану двадцятку.

— Подай краще жебракам...

А ми самі хто? Нам би хто-небудь подав.

А тут ще свята. Одна дитина проситься на футбол, інша — на рок- концерт. А чоловікові (тому самому, який — двадцятки жебракам) терміново потрібні нові брюки.

Але, як регулярно обіцяють вуличні проповідники, «Бог вирішить усі твої проблеми». Квиток на футбол коштував усього лише гривню. Так мало того, ще й усім подарували по футболці — з портретом і порадою (за кого правильно голосувати). Дякую добрим людям: і про себе подбали, й про нас, і про футбол.

Квиток на концерт також — спасибі спонсору — був надзвичайно дешевим. Ще й роздавали красиві картки з надписом: «Я голосую за мир». Глядачі на них розписувалися й залишали для пересилки до ООН. Дякуємо тобі, добрий спонсоре: й музиці ти допоміг, і в справу миру зробив внесок.

Залишилися джинси. Ми пішли з чоловіком до фірмового магазина (бо людина, яка планує роздавати двадцятки жебракам, не може носити штани, куплені на базарі), перевернули його догори дном, п'ять разів переміряли все, що було на прилавку й під прилавком, купили найдешевші й пішли, разів зо двадцять повторивши: «Яка убогість, цей ваш ФІРМОВИЙ магазин!» Вдома ми дістали обновку й... знайшли в кульку ще одні джинси. Чорт його знає, звідки вони там узялися. Я хотіла йти повернути.

— Не бери поганого в голову, — відмахнувся чоловік. — Десь украдеш, десь — жебраку подаси... Кругообіг речей у природі.

До вечора мене мучила совість. А потім я взяла рвану двадцятку... Ні, двадцятку я краще все ж таки якось підклею. Взяла рвану гривню, пішла й подала жебраку. Й заспокоїлася.