ЩОДЕННИК

До мене прибіг спітнілий, схвильований, аж волосся настовбурчилося, знайомий:

— Знаєш, я носив-носив статті в обласну національну газету, доки мені не сказали: «Ти не наш!» — «Я — українець!», — закричав я їм. — «Українець, але не в штаті», — відповіли вони.

Я сидів і мовчав.

Десь у шухлядах плакали тисячі рукописів, повернутих через те, що я не розумів фатального для Батьківщини слова — «годівниця».

— То що мені робити? — молитовно склав долоні мій молодший приятель.

— Якщо хочеш швидких змін, вивчи на рівні польоту іншу мову, — казав я, не ручаючись за швидку еволюцію в Україні.

— Але ж треба любити ближнього, — підозріло вчував у мені бюрократа цей хлопець.

— Треба, — кволо відповідав я. І не міг більше нічого сказати.