ЩОДЕННИК

Напередодні чергового 12 квітня я з подивом виявив, що чудово пам'ятаю день, коли Юрій Гагарін злетів у Космос. Ми жили далеко за селом на хуторі край дороги, котра вела до Нововолинська. То була не дорога, а справжнє лихо. Навесні і восени вона розмокала так, що доросла людина могла в ній загрузнути по пояс. Тоді, аби остаточно не відторгнутися від світу, влада зганяла все існуюче в селі жіноцтво мостити ту злощасну дорогу хмизом. Вутлий матеріал тонув у калабанях, як у безодні, але згодом шлях поволі таки ставав транспортоспроможним.

12 квітня 1961 року, мабуть, зо тридцять різного віку тіток із нашого села мостили хмизом дорогу, якраз навпроти нашої хати. Я шестирічний пуцьверіньок, крутився поруч – де сухіше, але вряди–годи таки потрапляв у суглинкову твань. Мати витягувала спочатку мене, а потім – мої кирзові чоботята. Десь під обід прийшла з села ще одна жінка і гукнула:

– Чи чули–сьте? Дзіся (сьогоді) совецький льотчик у Космос полетів. По радіо передавали.

– А як же ж то він – самольотом?

– Та нє, на ракеті!

Жіноцтво, бабраючись у болоті, на всі лади обговорювало новину, а я собі намагався уявити Космос, гладенький аж лискучий космічний шлях, по якому мчить перший космополит у ракеті. Уявлюваний мною льотчик дивився у віконечко ракети вниз, на Землю, і бачив якраз нашу непролазну дорогу, сільських тіток по коліна в болоті і мене обіч – на сухому.

Я тоді, звичайно, і гадки не мав, що ненароком витворив картину цілої двовимірної епохи. Власне, про це тоді майже ніхто не мав гадки. Усвідомлення істини прийшло аж через кілька десятків років.