ЩОДЕННИК

Вранці, вийшовши на поріг дому, перше, що побачила — величезну купу «відходів життєдіяльності» мешканців дев’ятиповерхівки, вивалену якраз біля сміттєвого бачка. Й одразу ж почула сина. «Мама, мені цей запах не подобається». У поспіху поставила одне з «вічних запитань»: «А що ж робити?». У відповідь — здивовані очі, сповнена подиву інтонація. «Потрібно боротися з поганню».

В обід забігла захекана, схвильована знайома, щоб запропонувати... пиріг щастя. Виявляється, по Києву вже щодуху передають жінки одна одній закваску «аж із самого Єрусалима», з довжелезним додатком — скільки днів мішати, чого додавати, як пекти, з ким розділити трапезу, кому передати. Щастя, благополуччя та гроші в оселі — гарантовані.

Увечері, на трамвайній зупинці, розговорилася з молодим чоловіком, наполовину вже сивим, із тих, про кого писав Данте: «земне життя пройшовши до половини, я заблукав у похмурому лісі». Поділився він зі мною останньою своєю «казкою для дорослих», яку вигадав після читання сину казок традиційних. «Посадив дід ріпку, а вона — не виросла».

Смішно. Відходячи до сну, до нічних нісенітниць, усе запитувала себе — а хто ж кумедніший? Дитина, малюк, з його вірою у дієвість боротьби, жінки, з надією на сімейне щастя, або чоловіки — з любов’ю до парадоксів?