ЩОДЕННИК

Сплю, власне вже прокидаюся через якийсь грюкіт, але все ще плекаю надію, що сплю. Та все марно, бо десь там невідомо чому якийсь «жайворонок», відчувши себе «дятлом», натхненно видовбує дірку в моїй стіні. «Сусіди, — думаю, — знов сусіди зі своїми ремонтами». Люди! Невже вам не спиться? Намагаючись вдати байдужість, повертаюся на інший бік. Все даремно. Особлива чарівність ранку в «хрущовці» перемогла. Дірку робили не в стіні, а в моїй голові. Причому вона зростала пропорційно бажанню піти й сказати сусідам, хто вони є насправді.

Солодкий ранковий сон утік безслідно, настрій зіпсовано, й емоції підняли мене з ліжка. Одначе, здається, «жайворонку» все більше подобалось амплуа «дятла». Та коли крила любові до ближнього свого принесли мене в тісний «хрущовський» коридор, виявилося, що цей невтомний «дятел» вибиває двері моєї власної квартири. Більше того, стукає не дзьобом, а чимось більшим від звичайного молотка. «Хоч би хто це був, він про це пошкодує! Спочатку гляну у вічко, а потім...», — подумала я. Та коли зиркнула — сіла. Оце так діло! Не сусіди, не злодії — мій власний чоловік із нелюдською міною на обличчі б’є по замку величезною сокирою. «Невже з глузду з’їхав на своїй роботі?» На його обличчі було написано: «зараз буде море крові», принаймні нічого доброго його вигляд не обіцяв. Зібравши залишки мужності, відчиняю двері. Він замахується — відступаю — він падає разом із сокирою...

Оце так кохання. Мій любий так перенервувався, що не міг відчинити двері й ледь не вбив власної дружини. Згодом з’ясувалося, що здоровий глузд мого чоловіка перемогла його хвора уява — думав, що я чи згоріла, чи вбилася тощо. Отже, маємо ще одну жертву фільмів жахів та кримінальної хроніки.