ЩОДЕННИК

Врешті вони зробили перерву. Я не втрималася й запитала, чи вони не викладають. Жінка підійшла ближче. «Ні, ми ніколи професійно не займалися танцями. Просто колись брали участь у самодіяльності. Знаєте, тоді все це було безплатно... Костюми, поїздки: Україною, Союзом... Тепер це рідко трапляється. І ми з чоловіком вирішили залишити своїм дітям та онукам пам’ять, записати відеокасету, 25 танців. Знаєте, як наморочились?! Тепер ось діти просять, аби записали касету пісень під гітару. Ми вже майже визначилися щодо репертуару: то будуть романси. Виростили дітей, онуки скоро женитимуться... То все було ніколи, спішили, марнота, знаєте. А тепер можна озирнутися, згадати. Я вам скажу: лише нині починається справжня молодість. Усе, що прожили до цього, — то була тільки прелюдія, підготовка. Щоправда, часу, життя вже обмаль, зі здоров’ям проблеми. Але касети ми писатимемо. Це настільки підбадьорює!..»

Було заздрісно. Такою молодою була ця пара, так зворушливо відшліфовували вони танцювальні рухи, пишалися вже зробленими номерами, раділи з кожного вдалого жесту, поруху, па — вони справді жили танцями, вони були там, у тих рухах, у тій парадоксальній, неймовірній триєдності музики й руху двох тіл, що витворюють справжню пісню душі-тіла, названу кимось танцем, то була пара творців. Їм було для чого жити разом. Як у них так вийшло? І куди воно, оте трепетне, справжнє, «разом» тікає від нас?