ЩОДЕННИК

24 лютого

В кожної людини є «найкращі роки», які вона згадує з ностальгією та захопленням. Для когось це школа, для когось — інститут, ще для когось просто молодість чи юність. В мене більш конкретно — моя «дев’ятнадцятка». Так, і в школі було класно, а на першому курсі з’явилось нарешті відчуття «дорослості», а перша робота дала відчуття самостійності... Але тільки у дев’ятнадцять я найбільше була собою. Вже доросла і ще мала, вже знала, що взуття та сумка мають бути одного кольору і при цьому спокійно носила малинову спідничку з червоними кедами та чорним рюкзаком, вже «висіла» в нічних клубах і ще повзала, «вбиваючи» новесенькі джинси, в пошуках суниць у лісі Пуща-Водиці... Саме тоді я вперше закохалась — настільки, що віднімало мову й тремтіли коліна, коли бачила «об’єкт симпатії». Та й зараз, деколи зустрічаючи цей «об’єкт», червонію від тих спогадів. Пройшло не так багато, якихось чотири роки, але я досі заздрю тій дев’ятнадцятирічній дівчинці, яка вірила в кохання й ельфів, вперто називала Фрейда Фройдом і писала «об’єкту симпатії» листи англійською — щоб нічого не зрозумів. Шкода, що так і не зрозумів...