ЩОДЕННИК

3 лютого

«Навіщо тобі знати про проблему СНІДу, навіщо тобі знати, як поширюється ВІЛ? Це не твоя проблема, це проблема когось із твоїх друзів...» — під таким гаслом проходила колись соціальна реклама, що стосувалася ВІЛ та ВІЛ-інфікованих. Україна — друга в Європі та п'ята в світі за поширенням ВІЛ. І навіть після цього ми вважаємо, що це не наша проблема!? Це ні з чим не можна порівняти, не можна вилікувати, поки неможна розробити вакцину... Якщо в мене є голова на плечах, я не вживаю наркотиків, знаю все про засоби безпеки, вимагаю, щоб шприці відкривали при мені, нащо ж мені тоді проблема СНІДу? Деякий час я так і думала, поки ця проблема не торкнулася мене (ось воно власне українське: «Моя хата скраю, нічого не знаю!»). Більшість моїх знайомих лякало те, що в мене ВІЛ-інфікований друг... був. Для багатьох це звучало як смертний вирок, а стало таким лише для нього. Та хіба людина, яка отримала СНІД випадково, винна в цьому? Цю «Божу кару» він отримав через донорську кров (лікарі, як завжди, на рівні!) Моє ставлення до нього анітрохи не змінилося, проте я стала боятися, що скоро він помре. Так і сталося. Але я знаю, що він відчував мою підтримку і це було важливо. ВІЛ — проблема кожного. Ми не маємо права «відмахуватися» від неї...

Все ж таки є кінець цьому егоїстичному «Я»?! На мій погляд, воно закінчується саме тут!