ЩОДЕННИК

18 листопада

«Вулиці — наші пензлі. Площі — наші палітри» — цими метафорами характеризували творчість Маяковського, який перетворив поезію на активну учасницю мітингів. А мені хочеться віднести ці слова до лицарів підземних переходів — до вуличних музикантів.

...Вони збирали дзвінкі гроші у розкриту парасольку. Два парубки. Один тримав зонта та закликав перехожих не залишатися байдужими. Інший — перебирав пальцями струни інструменту. Він співав дещо давнє і відоме усім, мабуть, без виключення. «Не стоит прогибаться под изменчивый мир, пусть лучше он прогнется под нас...» ((c) «Машина часу»). Були, звісно, й інші фрази, які розчинялися у прохолодному вечорі, у непривітному повітрі пізньої осені. Але ця — ключова, визначальна, щира, як, власне, істина. І неважливо, що слугує лейтмотивом для музик: можливо, злидні, можливо, адреналін у артеріях та венах, можливо, сердечна потреба дарувати свою енергію людям. Яка різниця? Доки різнокаліберні негаразди примушуватимуть брати до рук гітари, виходити на вулиці, розкривати парасольки та співати — міста наповнюватимуться музикою...