ЩОДЕННИК 29 серпня

На тлі загальної апатії — «малого цигани вкрали, уже й слід прохолов» або «не інакше, як сектанти в жертву принесли, шукай—не шукай, усе намарне» — мої дії видавалися мені по-справжньому репортерськими. Наступного дня, прихопивши дружину, я знову поїхав до заповідника: нотував кожне слово очевидців, міряв кроками відстань від загорожі для кіз, де хлоп’я бавилося, до лісу, в напрямку якого буцімто воно пішло, терзав запитаннями обпухлу від горя матір, доскіпувався, чи справді її син був у гумових чобітках і з іграшковим вертольотом у руках, а насамкінець привів дружину на галявину, де хлопчика бачили востаннє, і ми стали «слухати» біополе. Знаєте, ото як заплющують очі, витягають руки, повільно водять ними довкруг себе... Того часу ми вельми захоплювалися, як, власне, й уся тодішня преса, екстрасенсорикою, дружили з кількома контактерами й навіть запросили були до Канева для публічних виступів одну з ясновидиць. Отож, вважаючи себе людьми посвяченими, я та дружина добру годину обстежували галявину, чекаючи знаку, сигналу, поштовху... Шкода, але ми так нічого й не відчули.

Хлоп’я знайшли через рік. За два кілометри, в лісі. Випадкові люди збирали гриби й наштовхнулися. Рідні розпізнали його по чобітках та іграшці. Скільки днів воно блукало лісом — невідомо. Лікарі сказали: померло від виснаження. Господи, яка екстрасенсорика, які знаки, які сигнали нам потрібні? Якби ми з дружиною просто взяли й пішли лісом, і пройшли всього два кілометри...

Іти треба. А не водити руками. Досі не можу собі пробачити...