Щоденник

29 листопада

Раніше я не бачила, щоб чоловіки переді мною плакали. Тим паче ті, яких я не знала. Гадаю, такі сльози заробляються непросто, для цього мають бути неймовірні передумови, як, приміром, втрата друга або втрата віри. Той чоловік, який не стримав сліз переді мною, втратив надію. Він голодує вже другий тиждень у Донецьку, відстоюючи своє громадянське право отримувати гідну пенсію, з проханням скасувати Пенсійну реформу.

Зараз їх там трохи більш як 50, разом з ними журналісти, звичайні громадяни, котрі приносять пожертвування й чай, активісти, місцеві політики. Вони відстояли своє законне право на протести. Але їх ніхто як і раніше не чує й не йде на контакт, і навіть всіляко намагаються того контакту уникнути, забороняючи мітинги й не приїжджаючи до наметового містечка. У їхніх очах, в очах того чорнобильця, був відчай. І їхній посил, з яким вони туди прийшли, переростає в щось більше, от тільки в що, вони ще самі не знають. Але вони кажуть, що стоятимуть до кінця. До переможного кінця, от тільки програвати вони точно не будуть, бо їм втрачати вже нічого.

У пісні групи «Ляпіс Трубецькой» співається: «Будет удача, Жека, ты знаешь — мужчины не плачут, а слезы от пепла... Мы крепко держим подачи». Так от, подачі вони тримають міцно. От тільки чи треба тримати подачі й боротися з тими, хто має захищати твої права? З тими, кому ти з власної кишені платиш заробітну плату? З тими, хто тобі завдячує своєю владою й своїм становищем? Чи гідні вони твоїх сліз, Жеко?

Учора в соціальній мережі Twitter після новин про штурм наметового містечка й смерть мітингувальника з’явився хештег #Януковичананари, користувачі висловили припущення, що в нас можливий свій Єгипет. Не хочуть чорнобильці Єгипту, вони хочуть гідного життя. А от чи хоче подібного влада? Звісно, чорнобильці не вимагають особистої присутності Януковича, їхні сьогоднішні рахунки зводяться до того, щоб зустрітися з губернатором області Андрієм Шишацьким.