ЩОДЕННИК

26 липня

Люблю забігти хоч на хвилинку до Марії Макарівни, благо, на роботу прямую повз її господу. Може, тому, що ця жінка теж колишня вчителька. (В наше село її перевіз син із черкаської Звенигородки, спочатку збудувавши для матері гарний будинок, схожий на білий корабель, який ця трудолюбива жінка, яка вже давненько розміняла дев’ятий десяток, за років 15 зробила оазисом квітів і зелені).

Може, тому, що у нас є спільне хобі — любов до квітів, і ми часто обмінюємося то ірисами, то хризантемами, а то жоржинами.

А найбільше, мабуть, тому, що тільки від цієї жінки, коли почну нарікати на свій вік, можу почути такі материнські слова: «Ой, доню, мовчи ще ти про свій вік... Ти ще дитина. Як ідеш, то я здалеку й пізнати не можу, бо така в тебе легка хода, як у дівки. Проживи ще хоч із чверть віку, а потім будеш про старість говорити». Може, вона й права зі свого боку. Адже все у житті пізнається в порівнянні — не дурень вигадав.