ЩОДЕННИК

13 травня

Цієї весни за тиждень до Великодня минуло два роки, як моя мама пішла за вічну межу. Так, як чекала вона Світлого Христового Воскресіння, мабуть чекають лише перед кінцем земного життя. Ясно, що передчувала: свято стане для неї останнім, і не дотягла до нього всього кілька днів. Та не лише невпевненість — чи доживе? — отруювала їй останні дні. Навіть у стані, коли інший світ уже входив у її свідомість, вона, почувши, що в хату заходить близька їй людина (родичка), піднімала голову й просила:

— Спечи й моїм дітям по пасці!

І хоча ми з братом втішали, що спечемо й самі, бо родичка віднікувалася власними передсвятковими клопотами, думка про те, чи матимемо ми на велике свято святий хліб, видно, дуже маму гнітила. Після похорону рідної людини важко братися до великодніх страв. Та не піти у Божий храм із пасхальним кошиком теж не виходило. А пасок вдосталь і в магазинах... Тоді, два роки тому, у мене чомусь не було ні на кого образи. Хоча ніхто — чуєте, ніхто — з великої родини не запропонував бодай півпасочки. Образливо було хіба за маму, яка сама завжди була надто щедрою. Скільки родичів переходило-переїздило до нас з порожніми сумками, аби повертатися з повними! На жаль, і останнє прохання, висловлене на смертному, власне, одрі, не зворушило чужих насправді душ.