ЩОДЕННИК

26 лютого

Не вважаю себе «раком-самітником». Я людина комунікабельна — так думаю не тільки сама, а й усі мої знайомі.

Та все ж за все своє життя ніколи не можу пригадати бажання довгий час бути в компанії, в юрбі. Мені ніколи не було сумно чи нудно наодинці з собою — чи то в городі, чи то в господі. І, прополюючи грядку, прибираючи в домі, вишиваючи, можу годинами співати українські пісні або російські романси, декламувати лист Тетяни Ларіної до Онєгіна, вірші Василів — Симоненка і Стуса, Ліни Костенко, перечитувати вкотре статті Оксани Пахльовської та Івана Дзюби. А то під народну музику, що лине із радіоприймача, навіть утнути гопака, згадавши молодість.

Останніх років зо два тому відкрила для себе твори Євгена Гуцала. Після «Ментальності орди», книги публіцистики, яка, на мій погляд, має стати настільною книгою кожного свідомого українця, читаю його художні твори, викупуючи свою душу в джерельній чистоті й висоті думок автора.

Тож ніколи не розуміла й не зрозумію тих жінок, які можуть годинами сидіти на лавочках під міськими чи сільськими будинками і нарікати на нудоту самотності. Бути наодинці — не кара, а розкіш і нагорода.