Щоденник

8 вересня

Через кілька днів після початку навчального року йшов я однією з центральних вулиць Вінниці. Місто це, хоч і обласне, і мешкає в ньому кількасот тисяч жителів, та все ж до певної міри провінційне. Та це — ота золота провінція, де почуваєшся досить затишно, комфортно і завжди знаєш, що тут практично щодня й несподівано можеш зустріти свого давнього знайомого, колегу чи родича. Але цей випадковий вуличний епізод не просто подивував, а додав хорошого настрою на цілий день. Перехожих того сонячного вересневого ранку було небагато. Назустріч мені йшла, не поспішаючи, дівчинка-школярка з ранцем за спиною. Можливо, першокласниця, можливо, трохи старша. Порівнявшись зі мною, дівча подивилося на мене, усміхнулося і дзвінким дитячим голосочком сказало:

«Добрий день!»

Я, хоч і був трохи ошелешений, відповів і пішов собі далі. Вона — теж. Подумав, що, можливо, дівчинка мене сплутала із кимсь. Адже у містах, навіть невеликих, не прийнято вітатися з незнайомими. Це в селах така традиція живе й донині. Дівчинка ж, судячи з усього, зовсім не сільська. Напевно, це вияв ввічливості, закладений батьками чи вчителями.

А можливо, в дитини був того ранку хороший настрій, і вона захотіла привітатися з дорослою людиною просто так. Гадаю, що й інших перехожих того ранку вона порадувала своєю ввічливістю. І тим, що сказала ці два слова українською мовою, яку все більше чути у Вінниці. На відміну від столиці та деяких інших міст, де більшість учнів після уроків одразу переходять на звичну для себе російську. Для наших юних земляків-подолян українська є звичною, справді рідною, і вони нею послуговуються постійно — на вулицях, у транспорті, скрізь. Хочеться сподіватися, що ніякі обмеження у вживанні державної мови, що загрожують Україні, не вплинуть на цю ситуацію. І все частіше на вулицях наших міст і сіл звично звучатиме дзвінке і щире «Добрий день!»