ЩОДЕННИК

31 жовтня

Взагалі-то я підозрювала, що мене можуть висадити з поїзда Київ — Берлін, бо моя віза починалася тільки завтра, а до цього лишалося ще п’ять годин. Ми вже проїхали Ковель, а завтра не наставало, тож мені радили або вийти у Ягодині, або почекати до польського Дорогуска. У Ягодині цілком міг бути сякий-такий готель, у ньому ще ловив мобільний, і звідти можна було електричкою повернутися до Ковеля, а що у Дорогуску? А я саме читала «Подвійний Леон», і там щось було про автобус Ковель — Варшава, тому я подумала, що Іздрик, мабуть, живе у Ковелі. Люблю на дорогу до Німеччини Іздрика почитати, цього разу от понавиписувала німецьких лайок, у словниках такого не напишуть. І тут мені повертатися до Ковеля, а в мене у цій частині світу нікого немає. Хто допоможе мені злізти з вагона, хто потягне мою валізу, хто постоїть біля неї, поки я побіжу міняти гроші? І мене так заспокоїла ця думка про Іздрика, який живе у Ковелі, ніби я могла подзвонити йому та сказати: «Іздрик, я оце читала «Подвійний Леон», потримай, будь ласка, валізу». Тим часом я проїхала Ягодин, та і в Дорогуску мене не висадили, я почувалася, ніби виграла лотерею. Що Іздрик живе в Калуші, я згадала десь біля Любліна, бо все у житті, насправді, трапляється вчасно.