ЩОДЕННИК

24 травня

Останнім часом почала вірити у те, що мова може бути для людини органічною потребою. Нескінченну експлуатацію мовного питання і спекуляції на цьому грунті пам'ятаю рівно стільки, скільки живу. Усі за і проти, розмови про національну ідентичність і старшого брата, страшні, а часом смішні і режисовані ідеологічні баталії. А ще пам'ятаю майже геніальну фразу 14-річної дівчинки: «За мову не треба боротися, нею просто потрібно розмовляти». «Усе, переходжу на українську», — подумалося одного «помаранчевого» дня і тоді здавалося подвигом.. До того ж, усі звичні, аж до побутових, репліки, спілкування з друзями, колегами — уся свідомість у іншомовних штампах. Та, тепер уже чужа мова, тоді здавалася звичнішою, це як пливти за течією або іти роками протореним шляхом. Утім, попри очікування оточуючих, нова «звичка» не виявилася одноденним романтично-патріотичним сплеском. Але з часом цей порив виріс у органічну потребу. Інакше — уже погано, інакше — уже відчуття відстороненості, мабуть, так почувається чужорідне тіло в неприродному середовищі. Усі, навіть істеричні, переконування у зворотному з мого боку зазвичай виявляються марними і сприймаються з усмішкою на устах. Тоді як насправді усе просто — мову треба прийняти, відчути, зрозуміти — через літературу, публіцистику, спілкування, музику врешті-решт, — і тоді вона стане і вашою.