Щоденник

Заїли метушливі будні, їдкі тумани, сірі небесні стелі тиснуть щоденною безнадією. Так хочеться заплющити очі і опинитися... ні, не в травні минулого року (коли не було жодного натяку на кризу), ні, не на Багамах (не була там жодного разу і не тягне), ні, не в багатих апартаментах, які належать саме мені і в яких прислуга переминається з ноги на ногу в очікуванні моїх чергових примх. Хочеться опинитися на тому вигоні, де в дитинстві пасли корів. Хай знову буде звичайний літній день, хай у небі поволі пливуть хмари, а ми — ніби в небесному кінотеатрі, дивлячись на білі диво-творіння, показуватимемо один одному пальцем то на загадкового звіра, то на диво-палац, то на ще якусь химеру.

...Мої роздуми перериває телефонний дзвінок. Телефонує мамина подруга дитинства, з якою вони зустрілися через 60 років. Ось! Є вихід із сумної круговерті — друзі дитинства сірі небесні стелі в одну мить розфарбують у блакитне небо з білими легкими хмарками щемливих дитячих спогадів.

Сідаю писати листа...