ЩОДЕННИК

21 грудня

Скільки треба людині, щоб бути щасливою? Не так уже й багато, як здається декому. Мені для цього досить вчасно довідатись, де і коли буде співати Ольга Богомолець, щоб устигнути забезпечити собі можливість побувати на її концерті. Вже років із 15 супроводжує мене в радості і смутку її ніжний, чистий, незвичайного тембру голос. У домашній фонотеці немає більш заїжджених аудіокасет, ніж її «Осінній день» і «Kairos». Нарешті мої бажання слухати свого кумира співпали з моїми можливостями. Особливу радість викликало те, що йшла на концерт зі своєю дев’ятирічною внучкою. Катя вже доросла до сприйняття українського романсу. Каті концерт найбільш запам’ятався тим, що вперше побачила «живого президента» з сім’єю, а бабусі приємною несподіванкою стала участь у ньому Ігоря Жука, одна з пісень якого, присвячена Симону Петлюрі, збентежила мене. Точніше, реакція на пісню. Поруч зі мною сиділа особа жіночої статі з сином-підлітком. Ще до початку концерту прес-секретар О.Богомолець пройшлась по ряду, де сиділи запрошені, та просила назвати, кого вони представляють, на що моя сусідка роздратовано відповіла: «Я не собираюсь этого вам говорить». Після виконання пісні, де автор романтично розкриває образ Петлюри — патріота України, якого курс «Истории КПСС» десятиріччями принизливо втоптує в історичну багнюку, зал вдячно вибухнув оплесками. Моя ж сусідка стиснула і без того тонкі злі губи, а на її колінах непорушно лежали нервові худі руки... Тож небагато треба, щоб зрозуміти, що й сьогодні український патріотизм є кісткою у горлі для представників п’ятої колони.