ЩОДЕННИК

14 листопада

16 березня 1946 р. п’ятдесятидворічний О. П. Довженко у листі з Москви в Київ до П.П.Вершигори повідомляє і просить: «Пишу книгу. Я пришлю її Вам через три роки. Якщо ж я її не допишу, якщо я, що втратив усе за одну лише помилку серця свого, умру отут од печалі в тяжкій самотності, я прошу Вас тільки про одне — хай візьмуть тоді з моїх грудей серце і поховають його на скривавленій батьківщині моїй, на Україні, на українській землі».

Ось-ось, у двадцятих числах листопада, виповнюється 50 років з дня його смерті, а цей заповіт-зойк душі Майстра так і залишається криком, кинутим у вічність. Довженко й досі в осоружній для нього Москві. Розмови про перепоховання родичі ведуть ось уже 15 років, а на державному рівні нікому не болить, і не доходять руки в України-неньки прийняти у рідну землю, землю Сосниці чи Байкового в Києві, свого геніального сина.