ЩОДЕННИК

19 вересня

Люблю материну хату, все обійстя. Люблю цю невеличку частинку безмежного світу, створеного Богом, і ніколи й нізащо не проміняю його, доки й житиму, ні на які чужі красоти.

Ніде в світі мені так не затишно, не тепло, як тут, де знайомий і рідний кожен сантиметр землі, кожен закуток хати, подвір’я, городу. Дискомфорт відчуваю тільки тоді, коли треба лізти на горище. Боюсь, бо там, у моєму старому шкільному портфелику, ось уже п’яте десятиліття лежить мій великий гріх.

Коли в 10-му класі мене було обрано комсоргом і на засіданні шкільного комітету комсомолу інструктор райкому комсомолу давала настанови, серед них була й така: в хаті, де живе комсомолець, не має бути ікон.

Пекучий біль стискує моє серце тепер, коли згадую, як я, 16 річний пуцовіріньок, покалічений радянським матеріалістичним світоглядом, примусила мою глибоковіруючу бабусю зняти ікони і, плачучи, винести їх на горище.

Пішла моя бабуся Федора за обрій із хати, де не було Божого лику, а я все життя бачу ті її заплакані очі, як вічний німий докір. Іду на кладовище, несучи своє запізніле каяття. Пробачте мені, моя бабусю.