ЩОДЕННИК

17 січня

Вечір. Здавалося б, нічого особливого. Звичайний вечір після бурхливого дня, що нічим не відрізнявся від попередніх: пробудження вдосвіта, збирання в «темпі вальсу» чи, краще б сказати, «квік степу», інститут, бібліотека, похід у магазин... А потім цей вечір. Він наче причарував мене. Я подивилась у вікно і вже не могла відірвати погляду. Темряву проймало світло. Воно було таке яскраве, що аж засліплювало очі. Це сяйво не було схоже на жодне інше у світі. Навіть зорі, які я так люблю, сяють не так прекрасно. Це було схоже на марево. Мені здалося, що на землю спустилися янголи з небес. Я відчувала таку легкість на душі, такий спокій, що мені здалось, ніби я чую ніжну мелодію. Так, ця мелодія була в моїх думках. І мені хотілося співати. Співати і дивитись крізь шибку, і бачити це дивне видіння. Я відчула, як по моєму тілу розливається тепло, і мені стало так приємно, що від задоволення заплющила очі. А через мить розплющила. І за шибкою вже не було більше янголів, і я вже не чула тієї музики. Лишилось лише світло, але воно було цілком земне. Це був звичайний ліхтар, що освітлював засніжену вулицю. Я усміхнулась і подумала, що у світі все ж таки бувають чудеса. Потім знову поринула у буденні справи. А вночі я знову бачила янголів. Щоправда, уві сні...