СНД: перехід до прагматики в умовах реальності
Співдружність незалежних держав, яка в грудні святкуватиме своє десятиріччя, своє головне завдання — цивілізоване розлучення (про яке неодноразово заявляв іще президент Леонід Кравчук) — виконала в середині 90-х. І з того часу саміти організації перетворилися на клубні зустрічі президентів, на яких нічого не вирішувалося, оскільки набагато більше важили дво- та різносторонні зустрічі. Це давало безліч приводів для констатацій: структура як така є мертвою і слугує виключно торговою маркою. Те, що з помпою проголошені наміри створити зону вільної торгівлі так і залишилися нереалізованими (і нереальними), лише підтверджує.
Мінський саміт не зможе поставити крапку в дискусіях на тему — потрібна взагалі Співдружність чи ні. Проти її існування не виступив жоден президент (хоча Туркменбаші традиційно не брав участі у багатьох останніх її самітах). Проте після нього можна буде говорити, за якими саме сценаріями розвиватимуться події в різних частинах Співдружності.
Мінському саміту передував саміт країн-учасниць Договору про колективну безпеку в Єревані, а вже в самому Мінську — установчий саміт Євразійської економічної спільноти. Стрижнем обох організацій виступає Росія — причому зовсім не Росія останніх років правління Єльцина. Ставка Путіна на створення жорсткої системи державної влади в Росії плавно перетікає на форму її відносин з країнами СНД. І спроба реанімації Договору про колективну безпеку, з якого 1999-го вийшли Узбекистан, який звинуватив тоді Москву в небажанні протидіяти атакам талібів, Грузія та Азербайджан, і утворення Євразійської спільноти як повноцінної організації з жорсткими вимогами щодо членства і обов’язків країн-учасниць свідчать про претензії Москви бути єдиним центром процесів на пострадянському просторі. Навряд чи те, що президент Казахстану Назарбаєв очолить міждержавну раду спільноти зможе когось переконати в іншому.
З іншого боку — ГУУАМ, інституційне оформлення якого очікується вже після саміту в Мінську, переживає очевидну ідейну кризу, але намагається зберегтися принаймні як консультаційний клуб. Країни-учасниці об’єднання з самого початку підкреслювали, що воно не буде спрямоване проти будь-якої третьої сторони, відповідаючи на запитання стосовно конкуренції чи протидії російському впливу. Проте запрошення Росії взяти участь тоді не надходило.
Тепер вже не лише президент Молдови Воронін, але й оточення грузинського президента Шеварднадзе заявляють, що Росія та Вірменія могли б брати участь в ГУУАМ як спостерігачі. Ці заяви, очевидно, дуже невипадкові. Як невипадкові й висловлювання українських дипломатів про те, що з Євразійською спільнотою потрібно співпрацювати, треба тільки спочатку визначити формат. Невипадково, очевидно, й те, що останні роки в Києві вже не нагадують про те, що Україна є засновником СНД, але не є формально членом цієї організації. Ці два процеси навряд чи можна розглядати в розриві від нещодавно ухваленої Росією концепції відносин з країнами СНД, суть якої в тому, що Москва не відмовляється від нарощування інтеграційних процесів у Співдружності, але не збирається за це платити. Тобто відтепер свої інтеграційні сподівання кожний оплачуватиме сам. Водночас у російській пресі з’явилося й ще з’явиться дуже багато коментарів на тему: нікуди пострадянським республікам від інтеграції з Росією не дітися.
Про реанімацію СНД було б говорити занадто сміливо. Росія демонструє, що просто хоче нарешті мати якусь практичну користь. Про прагматизм дуже багато говориться, і в Києві — між тим — десять років пострадянського існування характеризувалися чим завгодно, тiльки не прагматикою і реальними спробами покінчити з радянським минулим.
