Солдати поштової служби
Ліхтарик, газовий балончик та «спецівка» — атрибути сучасних листонош
На хуторі Голиковому, де бабуся «реанімувала» автора цих рядків від міського життя пареним молоком, варениками з вишнями та тридцятьма сотками городу, не було навіть телефону. Магазин, у якому продавали тільки хліб, працював через день, а автобусна зупинка перетворилася на місце побачень для залишків хутірської молоді. Щоб звідси виїхати, треба було йти до траси кілометрів зо три. І єдиним посередником між хутором і цивілізацією була тітка Валя — листоноша. Тут її називали «поштаркою». Для хуторян було святом почути передзвін її велосипеда та побачити перекинуту через плече величезну руду сумку із дерматину. Хто на газету чекав, хто на лист від дітей, а хто просто хотів поговорити з живою душею...
Хто з нас не пам’ятає колоритного листоношу з мультфільму «Канікули в Простоквашино» та фразу: «Это я, почтальон Печкин. Принес заметку про вашего мальчика». Щоправда, реалії далекі від «мультяшних» не лише тому, що в житті зараз рiдко знайдеш Пєчкіна чоловічої статі, а й тому, що праця листонош перев ажно непомітна й кар’єри з неї не зробиш. Навіть у соннику прописано: «Якщо вам насниться листоноша, доведеться взяти відповідальність за неприємну й невигідну для себе роботу». Самі ж працівники сфери зв’язку, які віддали їй добру половину свого життя, жартують: «Особливих знань наша робота не потребує, як хтось казав: «Язиком володієш? — Так. — То марки клей».
Загалом листонош у столичному відділенні «Київ-134» — дванадцять. Як говорить його завідувачка Ніна Родіна, штат стабільний уже багато років, і династії за «материнською лінією» — не дивина. Хоча молодь не дуже рветься в листоноші, передусім через низьку зарплату: «Якийсь час перебиваються в нас, а потім ідуть шукати чогось кращого», — говорить Ніна Родіна. Що й казати, навіть сама завідувачка, яка 30 років тому приїхала з Мурманської області, до сих пір живе в гуртожитку. Зараз заробітна плата листоноші складає приблизно 294 гривні (раніше була 255). Додається й сума «прогресивної оплати», що залежить від прибутку, який залишиться на підприємстві Київської міської дирекції «Укрпошти». Тому зараз листоношам доводиться, крім кореспонденції, газет, конвертів та марок постачати населенню ще й туалетний папір, мило, господарчі товари. Щоправда, роблять вони це не тільки, щоб заробити додаткові кошти. Просто деяким людям похилого віку не під силу самим вийти на вулицю і придбати товари особистої гігієни. До того ж листоноші, які розносять пенсію, знають усіх «клієнтів», і як вони живуть.
Серед критеріїв, за якими, як говорить Ніна Родіна, вона обирає своїх листонош, основний — чесність. У першу чергу через те, що працюють поштарі з державними грошима. «Неможливо ж їх постійно контролювати й тримати в руках». Саме тому вона ніколи не бере на роботу людину, яку зовсім не знає. Як правило, працювати на пошту йдуть люди, в яких у сім’ях доходи нижчі за середні. Спеціальна освіта для листоноші не обов’язкова — їх навчають на місці максимум за три місяці. «Проблема лише в тому, — ділиться Н. Родіна, — що найкращі потім знаходять собі «доходніше місце» й нам доводиться починати все спочатку».
Проте відкинувши «меркантильність», варто сказати, що найбільша біда листонош — погана робота жеків. Можливо, багато хто й призвичаївся до видовища причепленого до стін металобрухту, яке являють собою поштові скриньки в багатьох під’їздах. Але листоноша у відкриті або зламані скриньки просто не має права класти листа — стаття 31 Конституції передбачає таємницю листування. У той же час абонентське господарство — поштові скриньки — є власністю жеків або приватних структур, яким підпорядковані будинки. Вони повинні стежити за їхнім виглядом, замінювати час від часу або перераховувати «Укрпошті» гроші на таку заміну, оскільки за свій рахунок вона цього зробити не може. Сьогодні перетворити металобрухт на поштову скриньку вдається лише завдяки активності самих мешканців будинків, які звертаються до депутатів райради з проханням замінити їм абонентське господарство.
Окрім цього, далеко не в кожному будинку є освітлення. У зимовий період, коли о 7:00 ще не світає, а листоноша робить свою першу «ходку», листи доводиться розкладати буквально навпомацки, а сама листоноша заходить у під’їзд кожного разу зі страхом. Зв’язківці кажуть, що останні перевірки абонгосподарства показали, що «спальні» райони, як, наприклад, Троєщина, потребують негайного втручання органів влади міста, аби ті зробили роботу листонош безпечнішою. Адже за минулий рік у Києві відбулось чотири напади на листонош. Ніна Родіна каже, що не останню роль у запобіганні нападів на листонош відіграє інструкція — пам’ятка листоноші, якої необхідно дотримуватися як військового статуту. Знати, наприклад, як їй переход ити дорогу, заходити в приміщення, в ліфт (до речі, часто теж несправний), а також як носити гроші. Зараз екіпіровка листонош обов’язково включає в себе ліхтарики, спецодяг — курточки iз внутрішніми кишенями, щоб не носити гроші в руках, а рівномірно їх розміщувати. Також є спеціальні сумочки для грошей, що носяться на поясі. Не виходять листоноші й без газового балончика. Втім, усе передбачити неможливо, й бувають ситуації, коли в листоноші просто не спрацьовує реакція...
Листоношу Тетяну Бєлкову у відділенні просто обожнюють, вона cвоїм клієнтам, переважно пенсіонерам, як донька. Тетяна розповідає, що потрапила на пошту після декретної відпустки, бо іншої роботи на той час не знайшла. До народження сина вона закінчила училище й працювала радіомонтажником на заводі Корольова, але повернутися туди знову не було можливості. Так і стала Тетяна продовжувачкою сімейної династії: її мати ось уже 30 років працює на пошті. «Я цю працю знаю, як то кажуть, iз пелюшок, мама мене часто брала на роботу, я навіть допомагала їй розносити кореспонденцію», — згадує Тетяна. Зараз листоноші 31 рік, і скоро буде сім років, як Тетяна працює у відділенні «Київ-134». Вона каже, що від менш тяжкої «на підйом» роботи не відмовилася б: «За тиждень так натомлюєшся, що навіть вихідні не рятують».
Справді, торба листоноші, м’яко кажучи, не для жіночих плечей. За день доводиться переносити на руках більше 15 кілограмів, а це приблизно 5 кг за «ходку». Слід враховувати також те, що за день, зокрема Тетяні, необхідно обійти 11 багатоповерхівок та кілька організацій. Аби трохи полегшити ношу, довелося навіть забезпечити їх спеціальними візочками. Хоча кількість передплатників видань і зменшилась, стало багато рекламної кореспонденції, яка є дуже важкою. У свою чергу, доставка реклами тягне за собою ще одну проблему — потрібна вона не кожному. «У багатьох будинках мало не доходить до бійки, — говорить Н. Родіна, — мешканці не хочуть впускати листоношу з, як їм здається, непотребом».
Але Тетяні Бєлковій, мабуть, пощастило. Особливих неприємностей, пов’язаних зі службою, вона не пригадує, якщо, звичайно, не брати до уваги те, що неодноразово застрягала в ліфті. А ось своє професійне «ноу-хау» Тетяна пояснює так: головне — ставитися добре до людей, посміхнутися, поцікавитися здоров’ям, розпитати про життя. Листоноші з досвідом кажуть, що те, чим вони займаються, не просто рід діяльності, а особиста справа, про яку вони говорять і вдома, й за святковим столом. «Це — «справа дому», й ми не втрачаємо надії, що займатися нею колись стане престижно й молодь до нас повернеться».
