Соціалістичний гангстеризм

Тепер, одначе, виглядає на те, що Швейцарія та Україна можуть залишитися «з носом», і екс-прем’єр, який прибув до Штатів, сподіваючись отримати політичний притулок, може таки отримати більше, ніж хотів, — пожиттєву американську прописку, щоправда, у в’язниці. Річ у тім, що за нашого колишнього прем’єра всерйоз взялося американське правосуддя. Учора провідні світові агентства новин повідомили, що федеральний суд штату Каліфорнія звинуватив Лазаренка у відмиванні грошей. Журі присяжних заявило про існування доказів того, що Лазаренко вимагав і отримував плату від осіб, а також компаній за можливість провадити бізнес в Україні. У звинуваченні, зокрема, йдеться, що через банківські рахунки в Швейцарії та інших країнах за п’ять років Лазаренко перерахував в американські банки та брокерські фірми $114 млн. Причому $20 млн. він «відмив» через американські банки, повідомляє АП.

Загалом шукача притулку в США звинувачено в семи випадках відмивання грошей і 23 випадках перевезення краденої власності, а також в одній спробі відмивання. Оскільки один пункт відмивання грошей чи спроба тягне максимум на 20 років, а кожен випадок ввезення до США краденого майна «коштує» 10 років, то Лазаренкові загрожує ув’язнення на загальний термін 370 років. Звісно, якщо його буде визнано винним за всіма пунктами звинувачення.

Сам Павло Лазаренко спростовує всі звинувачення i заявляє, що є жертвою політичної вендети з боку політичних ворогів. Зокрема, його сан- франциський адвокат Джо Руссоньєлло сказав в інтерв’ю агентству Рейтерс: «Цілком очевидно, що він не дружить з українським урядом. Будь-яка інформація звідти є дуже підозрілою». На думку адвоката, розгляд американської справи Лазаренка відбудеться не раніше 16 червня.

Однак чиєю б «артпідготовкою» (напередодні візиту Клінтона?) не був нинішній поворот у справі Лазаренка, зараз більш важливим є зміст того, що відбувається. Варто нагадати, що новітня історія практично всіх пострадянських держав почалася з переділу загальнонаціональної власності та фінансових ресурсів. І одна з головних (реальних, а не декларативних) функцій влади полягала якраз у забезпеченні «частки» старої номенклатури в цьому переділі. Павло Лазаренко виявився «найталановитішим» учнем серед активної частини радянських функціонерів, що раптом отримали «вільну» від КПРС. І після того, як у 1996-му було «розшматовано» донецький клан, «хазяїнові» не знайшлося противаги: держава була бездіяльною, київський клан та інші регіональні «еліти» мовчали, а політичні партії були (і, за великим рахунком, є такими й нині) були слабкими й патологічно «прагматичними». Чого тільки варті праві, які загравали з міцним господарником, і ліві, які не гребували «золотою акцією» Лазаренка в парламенті в 98-му... Унікальність України в цьому разі виражають лише міра світового розголосу, детективна «екзотика» (панамські паспорти тощо) і масштаб використання національної ганьби у внутрішньополітичній боротьбі.

Зараз, коли, безперечно, «жертовні вогнища» для Лазаренка запалають із новою силою, доречно поставити такі запитання. Чи є в суспільстві реальні противаги послідовникам «лазаренківських технологій» у політиці та бізнесі? Бо ж не суспільство і держава стали причиною краху екс-прем’єра — він просто програв у конкурентній боротьбі з такими, як сам. Чи діють в Україні механізми громадянського контролю за діяльністю уряду? Чи буде й надалі репутація держави «ходити» в заручниках конкурентної боротьби між «клонами» Лазаренка?