Спорт на Донбасi – єдина вiддушина вiд турбот i найкращий агiтатор за владу

Я пам’ятаю його як єдиного українського гонщика на «Ралі Монте-Карло» 1974 року. І побачивши Віктора на запорошеній автокросовій трасі під Артемівськом спекотного червневого дня зрозумів: ще один із когорти невгамовних, котрий свій біологічний і «спортивний вік» зменшив років на 25.

Сьогодні в Донецьку й у всіх містах області спорт під пильним «господарським оком». Жоден почин аматорів або професіоналів не залишається без уваги: чи це (називаю найсвіжіші) одиночна навколосвітка яхтового капітана Івана Кириченка чи фінал обласних футбольних кубків «Юність» і «Надія», в яких нині беруть участь більше 40 дитячих та юнацьких колективів, чи гра в рамках аматорської міні-футбольної ліги України, на яку сам Віктор Янукович і виводить команду облдержадміністрації як капітан. Із розумінням Віктор вирішує проблеми загальних улюбленців із футбольного клубу «Шахтар»... «Люди повинні мати можливість реалізувати себе й у спорті — як аматори, вболівальники, прогнозисти. Спорт нині — єдина віддушина у безперервному ланцюгу турбот і проблем як пересічної людини, так і людини, наділеної владою, і спорт здатний найкращим чином агітувати людей за владу», — так говорив мені Янукович після вельми жаркої (і за температурою повітря й за темпераментом учасників) футбольної зустрічі. Саме того вечора він і порадив побувати на шахті в її директора Юрія Козака, корінного добропільського козака. Адже ви розумієте — якому журналістові не захотілося б побувати не в показушних, а найзвичайнісіньких умовах, побачити працю шахтарів, які чомусь не страйкують.

Рослий, статний — також родом із спорту — Юрій Андрійович Козак повів мене з колегою перевдягатися, отримати табельні номери, лампи-«коногонки», саморятівники й опустився з нами в шахту, якій віддав уже майже 30 років життя. Враховуючи цейтнот (ми за три дні повинні були об’їхати всю область), ішов у відмінному темпі й, здавалося, навіть не пітнів на тих рівнях, де температура наближалася до плюс 30. Ми зустрічалися з людьми, що йдуть з ранкової (із 4.00) зміни, «випадали в осад» при запитаннях шахтарів на кшталт: «Як там брати Клички? Адже сьогодні бій Віталія...»

Директор розповідає: «Та просто ми пам’ятаємо, що шахта підтримує декілька містечок та селищ, що все це наші земляки, особистості, і платимо зарплату... Регулярно». І спорт тут люблять, слабакам не витримати труднощі сьогоднішнього дня. Шахта працює без зупинок, пласт тут широкий — під 170 см, вугілля непогане і споживачі стабільні. Їм би вийти із холдингової компанії та працювати на себе, а то працююча «Новодонецька» ще й декілька непрацюючих шахт компанії годує. Дивним видається для багатьох те, що тут іде щомісячне зростання видобутку й усіх техніко-економічних показників. Дивне для тих, кому не хочеться працювати, як Юрій Козак, як його сини (обидва брати тут змінні майстри), як всі шахтарі «Новодонецької».

Та що там багато говорити: якщо люди так жваво цікавляться всім — професіональним боксом, футболом, проблемами ТБ та радіо, мріють, усміхаються — значить є в шахт світле майбутнє. Не в усіх, звичайно, але в таких, як «Новодонецька», — точно. Шахта ця у Добропіллі — дивовижному куточку Донецького краю, де в травні (нині ми не застали це чудо) лише на 2 дні —

8-го та 9-го — розцвітають десятки тисяч півоній. Права рука Віктора Януковича Микола Дем’янко, у минулому гравець збірної СРСР із волейболу, а нині начальник адмінгоспуправління облдержадміністрації, зробив надзвичайно цікаве порівняння: «Вони, як наші люди, — яскраві, красиві, не пригладжені під одну гребінку — ними милуєшся, і щоразу бажаєш нових зустрічей із такою красою. Приїздіть ще й навесні, ми розквітнемо могутньо...» Із такою надією ми й попрощалися... Ненадовго.

Донецьк — Добропілля — Артемівськ — Київ