«Список» чи дооцінка?

До кінця тижня уряд України має намір разом із представниками парламенту зібрати робочу групу й обговорити концепцію проведення дооцінки приватизованих раніше об’єктів. Повідомляючи цю новину на спільному засіданні лідерів фракцій, груп і комітетів парламенту з урядом, прем’єр-міністр Юлія Тимошенко посилила інтригу: на нинішньому тижні Кабмін ще не готовий...

«Уряд сьогодні офіційно ніякого переліку не затверджував, не обговорював і не публікував через ЗМІ», — підкреслила Тимошенко. У той же час вона завірила, що дооцінка приватизованих об’єктів буде проводитися винятково за відповідними критеріями. Це буде перелік об’єктів, і прем’єр висловила думку про те, що парламент зможе розглянути цей перелік.

З цього досить путаного тексту можна зрозуміти, що критеріями для дооцінки й буде той самий перелік, якого уряд «не затверджував, не обговорював і не публікував». Очевидно, перелік буде або частиною, або додатком до закону про дооцінку приватизованих об’єктів.

Нині ще важко зрозуміти, чи сприятиме такий підхід до реприватизації примиренню чи перемир’ю між владою і великим бізнесом. Але надія як, відомо, помирає останньою, народжується першою. Тож і українські аналітики, тільки-но почули про можливість укласти мирову угоду між власниками «Криворіжсталі» та урядом, відразу ж заговорили про перспективи примирення між бізнесом і владою, про які цей мирний підхід міг би свідчити. Зокрема, директор Інституту глобальних досліджень Вадим Карасьов вважає, що «стадія конфронтації бізнесу і влади пройшла, зараз наступило перемир’я, за яким, цілком можливо, наступить період співробітництва». (Як мовиться, такі слова та Боговi у вуха).

Та чи будуть почуті? В навколоурядових колах курсує чимало проектів, у яких робляться спроби підвести під дооцінку законодавчу базу. Як повідомило для «Дня» джерело, наближене до уряду, варіантів закону про дооцінку є кілька. Один iз них випадково потрапив до редакції. Він має назву «Про дооцінку вартості (ціни) окремих об’єктів права державної власності, приватизованих з порушенням інтересів українського суспільства». Та не виключено, що його називатимуть просто «нікчемним». Втім таку назву, схоже, придумали йому саме автори. Бо цим ключовим і, додамо, абсолютно незрозумілим звичайним людям терміном вони іменують у своєму проекті будь-які приватизаційні угоди за участю держави, за якими вона «не отримує повну, розраховану за справедливими ринковими цінами компенсацію вартості (ціни) такого об’єкта права державної власності (його частини)». Тут варто також замислитися над тим, що даний проект називає справедливими ринковими цінами. Відомо, що основними елементами, які визначають ринкові ціни, є співвідношення попиту і пропозиції. Однак ці дві перемінні величини ніколи не стоять на місці і змінюються залежно від багатьох обставин мало не щодня. Якщо ж підмінити нинішнім співвідношенням попиту і пропозиції те, яке існувало навіть декілька чи навіть рік тому, то можна припуститися істотної помилки і вчинити всупереч ринковій справедливості.

Як сказано в преамбулі проекту, цей закон приймається для відновлення інтересів українського суспільства, порушених при приватизації окремих об’єктів права державної власності. Але не треба бути правником, щоб розгледіти, що за цим зовні справедливим твердженням криється зовсім інше: даний закон спрямований на те, щоб узаконити в першу чергу наступ на права і свободи громадян, гарантовані Конституцією і зокрема тим її пунктом, який визначає, що закон не має зворотної сили. Ухваливши закон про дооцінку, парламент створить прецедент, за яким, скажімо, можна буде судити і карати людей за вчинки, зроблені ними ще до того, як закон набрав чинностi. Здається, таке було неможливе навіть за сталінських часів. Цікаво, що обгрунтовуючи пропоновані законодавчі норми, автори посилаються на положення частини третьої статті 13 розділу I Конституції України. У ньому сказано: «Власність зобов’язує. Власність не повинна використовуватися на шкоду людині і суспільству». Отже, виходить, що таким чином стверджується, буцімто власність, яку потрібно переоцінити, завдавала шкоди людині або суспільству. Якби, скажімо, йшлося б про те, що якесь підприємство отруювало воду або повітря, то це можна було б розглядати як шкоду. Та навіть гіпотетичне дешеве придбання об’єкта приватизації вже є явищем історії, яка як відомо, не знає умовного способу (рос.: сослагательного наклонения).

Крім того, в преамбулі проекту зокрема вказується, що цей закон не регулює правила реприватизації, націоналізації. Однак вже наступні пункти вказують на зворотне. Йдеться саме про це. Причому в масовому порядку. Перш за все, проект закону надає Уряду повноваження брати участь у оціночних аукціонах і цілком припускає повернення підприємств з приватної власності у державну, тобто узаконює націоналізацію. Найелегантнішим моментом такої націоналізації є той факт що держава спроможна запропонувати за цікаве підприємство будь-яку ціну, бо доплата буде здійснюватися за рахунок державного бюджету до того самого бюджету, тобто не буде здійснюватись взагалі. Крім цього, поряд з дооцінкою раніше приватизованих об’єктів проект закону передбачає також відміну додаткових емісій акцій, якщо внаслідок цього державу було позбавлено можливості «на прийняття будь-якого з рішень, віднесених законом або статутом до компетенції загальних зборів акціонерів, та/або можливості блокування рішень у випадках, визначених законом».

Нагадаємо, що випуск додаткової емісії акцій є, по-перше, невід’ємним правом будь-якого акціонерного товариства. По-друге, така емісія обов’язково реєструється (дозволяється) Держкомісією з цінних паперів і фондового ринку, яка згідно зi своїми повноваженнями слідкує за дотриманням при цьому українського законодавства. І досі ще нікому не вдалося довести в судовому порядку незаконність такої емісії на будь-якому з українських підприємств, яким вона була дозволена ДКЦПФР. Інша справа, що держава при проведенні додаткової емісії була неспроможною придбати належну їй згідно з законом кількість акцій. Але на кого тут, та ще й через роки, нарікати? Адже, стаючи членом акціонерного товариства, держава, згідно з законом, отримує рівні з усіма іншими акціонерами права і не отримує жодних преференцій.

Цікаво, що з’ясовуючи питання, чи є правочин (тобто угода з купівлі-продажу приватизованого об’єкта) дійсним або нікчемним, автори пропонують провадити оціночні аукціони. І якщо внаслідок цього буде здобуто вищу ціну, ніж її отримала держава при продажу, то починатиметься процес дооцінки. Та при цьому ніхто не думає над тим, чи можна виставляти на торги об’єкт, який вже має власника. Але про жодний суд у проекті не йдеться. Адже так само, як і у виступах прем’єр-міністра, яка говорить про перелік підприємст для дооцінки з такою впевненістю, наче судові рішення щодо нього вже відбулися і ніким не оскаржені. Взагалі тема «дооцінки» дає величезне поле для тиску на власників, й «дооцінки» на замовлення. Остаточний список реприватизації без права поповнення в цій ситуації виглядає як менше зло.