Сто років професіоналізму
Всесвітня популярність Нобелівських премій не є випадковою. Саме ця висока відзнака найкращим чином відповідає потребі світової спільноти мати виняткової якості еталон служіння істині та людям — у сфері точних наук, літератури або миротворчої громадської діяльності. Сам засновник так сформулював значення та призначення премій, заснованих ним: їх присуджують тим, хто приніс найбільшу користь людству, чітко визначивши таким чином вічні гуманістичні критерії у підході до свого дітища. Показово, що саме заснування премій свого імені, а зовсім не винахід динаміту, Нобель вважав головною справою життя — і це за умови, що перші з них вручалися лише саме через 5 років після його смерті...
Альфред Бернхард Нобель (1833— 10.12, 1896; саме у цей, так званий «день Нобеля», і вручають 6 нині існуючих премій). — особистість виключно яскрава і суперечлива, що не губиться навіть у порівнянні з такими уславленими лауреатами премії свого імені, як Альберт Ейнштейн, Вiнстон Черчилль, Ернест Хемінгуей, Іван Павлов, Фрітьоф Нансен, Альберт Швейцер, Андрій Дмитрович Сахаров... Виходець iз не дуже багатої шведської сім'ї, Нобель усього в житті домігся сам. Його образ немов витканий з несумісних протиріч: винахідник смертоносного динаміту, він називав війну «жахом із жахів та найстрашнішим злочином»; успішний бізнесмен, він постійно підкреслював, що аж ніяк не багатство — істинна мета життя людини; будучи знаменитим за життя (але зазвичай— посмертно; іронія долі!), він обожнював самоту, спокій, хоч йому доводилося постійно і багато подорожувати. Нобель висловлював серйозні сумніви у цінностях демократії та загального виборчого права (дитя свого часу!), був консерватором в економіці та політиці, але проявляв буквально батьківську турботу про робітників («бідний робітник — убога продуктивність праці»), ніколи, щоправда, не спілкуючись з ними особисто.
І ось наприкінці 1895 року цей стрункий чоловік середнього росту, темноволосий, з темно-синіми очима, який носив за модою того часу пенсне на чорному шнурку, відчувши різке погіршення здоров'я, склав заповіт. Згідно з цим документом, капітал, що залишався після смерті Нобеля (понад 31 млн. шведських крон), створював Нобелівський фонд; цю суму було потім вкладено в облігації, акції та позики, прибуток від яких потрібно було, згідно з волею шведського винахідника, щорічно ділити на 5 рівних частин і присуджувати у формі Нобелівських премій.
Всі премії (крім Премії миру) присуджують та вручають у Стокгольмі; удостоєні премій можуть бути тільки окремі особи — максимум три, а не організації (крім Премії миру) і тільки один раз. Як правило, посмертно премії не присуджуються. Середня сума премій у 90-і роки ХХ століття (слід пам'ятати, що показник цей дуже умовний) становила приблизно 900 тисяч доларів.
Але із п'яти премій, задуманих Нобелем в 1895 р., була одна, за його власним визнанням, яку він особливо любив — це Премія Миру. На ній зупинимося трохи детальніше. Вручає її щорічно 10 грудня норвезький король, а присуджує спеціально обраний норвезьким парламентом — стортингом — Нобелівський Комітет. За формулюванням із заповіту Нобеля, її удостоюються люди будь-яких національностей (або організації) «за найбільший внесок у справу зміцнення братерства між народами, скорочення армій та на підтримку і зміцнення справи миру». Це — дійсно нагорода особлива: чи треба говорити, як потрібні людству саме такі люди, як необхідні вони нам, коли ми вступили із століття ХХ, так жахливо «щедрого» на світові війни, геноцид та апокаліпсиси, у тривожне, непередбачуване століття ХХI...
Жодна з премій (крім, можливо, літературної) не викликала такого неприйняття лауреатів, таких політичних скандалів, таких гострих суперечок. Назвемо кількох найбільш примітних діячів, удостоєних неї: 1906 — Теодор Рузвельт, президент США; 1922 — Фрітьоф Нансен; 1935 — Карл фон Осецький — німецький антифашист; 1952 — Альберт Швейцер, великий лікар та гуманіст; 1953 — Джордж Маршалл, держсекретар США; 1964 — Мартін Лютер Кінг; 1971 — Віллі Брандт, канцлер ФРН; 1973 — Генрі Кіссінджер, держсекретар США; 1975 — Андрій Дмитрович Сахаров; 1978 — Анвар Садат та Менахем Бегін; 1979 — мати Тереза; 1983 — Лех Валенса; 1989 — Далай-Лама; 1990 — Михайло Сергійович Горбачов; в цьому, 2001 року, премії була удостоєна Організація Об'єднаних Націй та її генсек Кофі Аннан.
Список цікавий тим, що в ньому немає імен великих гуманістів ХХ століття Льва Толстого і Махатми Ганді (проте, немає й імен Кеннеді, папи Римського Іоанна ХХIII, Шарля де Голля...). Натомість дуже багато прізвищ політиків, особливо американських — і саме їх вибір часто, мабуть, виглядає найбільш спірним. Але найважливіше, що час усе розставляє на свої місця: імена Нансена, Швейцера, Лютера Кінга, Сахарова, матері Терези — це велике надбання людства, можливо, найяскравіші зі всіх лауреатів, адже всі ці люди були нескінченно далекі від державної влади з її спокусами та від політичної суєти. Але саме вони, справжні гуманісти, як ніхто, сприяли тому, щоб збулися чудові слова Альфреда Бернхарда Нобеля: «Зі свого боку, я бажаю, щоб усі гармати з усіма їхніми приналежностями та прислугою можна було відправити до всіх чортів, тобто у найкраще для них місце».
Продовження теми на сторінці "Тайм-аут"
