СТОЛИЦЯ В КОНТРАСТАХ
Автору не дуже часто вдається побачити столицю. Напевно, тому кожне побачення з Києвом залишає в душі незгладимий слід.
Якщо правда, що всі дороги у нас ведуть в Київ, то свій початок вони частіше за все беруть на залізничних вокзалах. Тут у чеканні поїзда зустрічаються знайомі й незнайомі люди, розмовляють, проклинають поїзди, які вічно запізнюються. Якось і я проходив по перону і зустрів свою вчительку. Багато років тому вона вчила нас географії, відкривала далекий світ джунглів і пампасів. Нині вже на пенсії, вона стояла поряд із возиком страхітливого вигляду — «кравчучкою». Розговорилися. Виявляється, моя колишня вчителька зайнялася нелегким «бізнесом»: скуповує сосиски і возить їх продавати на Київ. Не сама, звичайно, — збираються групою три-чотири літні жінки і їдуть. Разом веселіше і від столичної шпани легше відбиватися. Більш детально розпитати свою учительку я так і не встиг: підійшов поїзд, і вона поквапилася до загального вагона.
Провінціала, що прибув до Києва, одразу приголомшує вокзал міста. Причому потрясіння стаються одне за одним. Людина, яка кілька місяців не була в місті, не може не здивуватися новому «Мак-Дональдсу», що зріс як з-під землі на привокзальній площі; відремонтованим залам вокзалу і... цінам. Останні спричиняють одностайне обурення. Важко провінціалові змиритися з тим, що всього за кілька годин їзди від його рідного міста ціна чашки кави у простенькій привокзальній кав'ярні рази в чотири вища, ніж у такому самому закладі на його «малій батьківщині». Відповідна вартість і всього іншого, тож разом із натовпом пасажирів автор поспіхом пірнув в гостинне київське метро. Під звуки приємного жіночого голосу, який інформує всіх, хто спускаються в це підземне царство, що не треба купувати продукти на стихійних ринках і необхідно бути уважним у поїздах метрополітену, втрапляєш у справжнісінький конвеєр. Саме тут можна безпомилково визначити, хто корінний киянин, а хто заїжджий провінціал. Останні раз по раз зупиняються у досить несподіваних місцях, що вносить дисгармонію в упорядкований людський рух. Їм важко перейняти цю доведену до автоматизму звичку вмить орієнтуватися в метро, перескакувати з одного натовпу в інший.
Поїзди — в них завжди велелюдно, хоч ходять вони із завидною регулярністю. Оглядаю вагон. Ще дуже рано, а люди явно поспішають у справах. Чомусь саме в цей час у вагоні особливо багато жінок. Вони підтягнуті, охайно вдягнені, погляд зосереджений. Вже думають про роботу.
Киянки. У найпоширенішій пісні про них є рядок, що неодмінно викликає моє обурення: «Киевлянка, киевлянка, киевляночка — не путана, не воровка, не цыганочка». Насправді, за спостереженнями автора, столицю на своїх тендітних плечах тримають саме жінки. Їх більше в офісах, магазинах, вони влітку і взимку торгують у наметах. У чоловіків — свій «заповідник». У численних відомствах представники сильної статі становлять явну більшість.
Будь-який провінціал, у якого є хоч трішки часу, обов'язково вийде на станції з короткою, але красномовною назвою «Хрещатик». Він приголомшує, особливо людину, котра не бачила його хоча б кілька років. Все сяє. І серце наповнюється гордістю — оце так центральна вулиця, не гірша, ніж в інших столицях. Однак варто пройтися трохи, і це відчуття починає кудись зникати. Вулиця — вона, звичайно, наша, але товари, які на ній представлено, чомусь всуціль імпортні. Та й сама вона така вже іноземна, що так і хочеться її назвати «авеню». Те саме можна сказати і про весь центр. Вилизаний, блискучий, акуратний — якийсь дико нетиповий для нинішньої України. Центр великої процвітаючої держави. Відповідні йому і люди. Процвітаючі, модно вдягнуті, вони енергійно займаються своїми важливими справами, то тут, то там користуються мобільними телефонами. А машини... Таке враження, що вони щойно прибули з якогось автосалону, де демонструють моделі навіть не нинішнього — майбутнього року. Важко дивитися недосвідченому оку на всю цю пишність, особливо якщо зовсім недавно шляхи-дороги заводили тебе в села, де вже безсумнівно основним засобом пересування став віз, «взутий» у колеса від закляклих без пального тракторів.
Проте значно більший шок викликає навіть не весь цей чотирьохколісний достаток. Ціни. У магазинах, кав'ярнях та барах. Вони шокують навіть іноземців. Один мій польський знайомий, що тиждень прожив у Києві, не міг мені повірити, що «офіційна» середня зарплата в Україні трохи вища від тридцяти доларів. Він довго дивувався, чому тоді стільки дорогих барів і ресторанчиків у Києві, де вельми скромний обід йому коштував місячну зарплату середнього українця. Я ж вирішив не доводити до інфаркту мого знайомого, то й не згадав, що і цю зарплату у нас дуже багато людей не бачать місяцями.
Авжеж, Київ — місто контрастів. У цьому переконуєшся, від'їхавши на кілька зупинок метро від центру. Тут зовсім інша картина, до болю знайома всім жителям обласних центрів. Погано прибрані облізлі вулиці, багатоповерхівки, напівстихійні базарчики, величезні магазини й ресторани, що занепали тепер. І люди — прості. Вони заробляють собі на хліб та одяг із «секонд хендів». Громадяни нашої вільної держави, які знають: щоб вижити, треба сподіватися на себе. Вони везуть із присадибних ділянок мішки з овочами, товчуться біля «лівих» торгашів, розкуповуючи у них не перевірені санстанцією, а значить, дешевші продукти. Коло під'їздів будинків тісняться старі іномарки поруч із вітчизняними «жигулями» і «запорожцями». І це теж Київ.
Я їхав з міста через два дні. На пероні знову помітив свою колишню вчительку. Вона радісно розповіла, як важко торгувати в мегаполісі. Згадала про безсонну ніч на вокзалі, про побори і про киян, які торгуються за кожну копійку. Я дивився на неї і згадував, як у дитинстві з благоговінням слухав її на уроках і думав, що професія вчителя — найпочесніша у світі. Напевно, так думала й вона і зовсім не уявляла, що на старості років їй доведеться регулярно їздити до столиці торгувати.
Нарешті подали поїзд. Я сів у купе... А все-таки я дуже люблю Київ. Місто вродливих і талановитих людей, в якому жили Тарас Шевченко і Леся Українка, Михайло Булгаков та Амвросій Бучма і ще багато-багато людей, якими ми гордимося. Щасти тобі, столице!..
