Сторонні
Що робити кінематографістам, як довкола криза, усі підробітки скінчилися, а професійні перспективи вкрай затьмарені?
Вчинити зовсім нелогічно — зняти кіно, попри все вищеперелічене. Саме так з’явилася неігрова стрічка «2033 кілометри від Ейфелевої вежі». Співрежисери — Олександра Хребтова (її «Оксамитовий сезон» став одним із найкращих короткометражних дебютів у 2006 році) і Олександр Балабан (автор документального міні-серіалу «Волинь. Знак біди») зібрали невеличку знімальну групу та поїхали до села Острівськ Зарічанського району Рівненської області. Результатом стала 34-хвилинна картина.
Спочатку «2033 кілометри...» виглядає як типовий нарис сільського життя. По-міському уважний погляд на природу, на подробиці побуту. Колись Острівськ був процвітаюче село, ще до радянської влади сюди проклали найдовшу в Європі — понад сто кілометрів — вузькоколійну залізницю (називають «кукушка» за довге «ку-у» локомотива), щоб вивозити ліс, а вже за часів СРСР діяв овочесушильний завод. Лісозаготівля припинилася, завод закрили, а устаткування з нього вивезли. Тепер Острівськ — напівзабута місцина, такий по всій Україні тисячі.
Оцю занедбаність, рутину гості з Києва спочатку і передають. Хмарне небо, брак яскравих барв, земляна сіро-зелено-брунатна гама панує в усьому, від краєвидів до вбрання селян, котрі без зайвих емоцій розказують про своє повсякдення. І так «2033 кілометри від Ейфелевої вежі» лишилися б ще одним краєзнавчим етюдом, але автори фільму, старанно відтворивши соціальну площину провінційного життя, вміло й поступово долучили до неї додатковий вимір.
Спершу слід сказати про звукову доріжку. Найменш очікуваний супровід — тривожна й іронічна музика австрійського експресіоніста 1910 — 1920 років Альбана Берга, накладена на образи сільського буття, дає потужний ефект відсторонення: в кінематографічному полотні з‘являється ще один смисловий ракурс. Це надзвичайно вдале рішення підтримано також візуально.
Зйомки відбувалися на Вербну неділю, коли усе село виходить чепурити придорожній хрест — звичай, поширений у тих краях. Обрядження стає головною подією фільму. Фактично в рамках документалістської оповіді відбувається, по-іноземному кажучи, «перформанс»: люди звідусіль зносять барвисті стрічки й цілісінький день всіляко обв’язують ними височезний, триметровий хрест, аж доки той не стає подібний на справжній художній об’єкт. Але метафізична вертикаль постає у фільмі не тільки завдяки незвичайному ритуалу та музиці. Особливе прирощення смислу понад соціальною конкретикою відчувається і в тому, як звучать оповіді острівчан, як на крупному плані дивиться в камеру провідниця «кукушки», як міниться в обличчі місцевий авторитет і активіст — емоційна тітка Віра, як все не може змиритися з розвалом заводу його колишній директор Анатолій Володимирович, і навіть у тому, як такий собі Серьога промовляє останні слова «От такі от діли». Трагедія цих людей — не бідність; то трагедія існування, властива будь-кому тою чи іншою мірою на цій землі, бо вже хрест споряджено, і вже новий день, і знов за тином мукає корова, і знов треба садити картоплю у ту саму ріллю, і знову з вузькоколійки тягнеться далеке «ку-у».
Фінал закарбовується в пам’яті з першого ж перегляду: під Бергову музику від нас віддаляється віз із двома селянами, дорогу перетинають чорні, мов смола, подібні до гномів кури, на узбіччі бовваніють два у шатах хрести, а над усім тим нерухомим білим ієрогліфом у гнізді застиг лелека. Цей останній кадр вражає силою узагальнення — як символ вічного замкненого руху й такої ж вічної незмінності, що панують тут, за 2033 кілометри від Ейфелевої вежі, у до болю впізнаваному й до запаморочення дивному світі; у ці секунди розумієш: тутешніх розпачу і жаги до життя вистачило б для Камю або Сартра — на гарний роман.
Отакі от діли.
