Свастика як моральний автограф

Серед білого дня, а точніше між другою і третьою годинами 30 вересня, вулицею Фрунзе, на якій я мешкаю, повільно рухався оранжевий фургон із написом «Аварійна електромережі», на підніжці стояв чоловік у кашкеті, насунутому ледь не на самі очі, й методично зривав із кожного стовпа розклеєні листівки на підтримку одного з учасників «канівської четвірки».

Очевидно, ініціатори цієї акції (свідками якої, до речі, були десятки людей) вважають розклеювання листівок на стовпах порушенням якихось нормативних приписів? Але чому тоді «борці з листівками» не чіпали сотні різнобарвних оголошень на зразок «здаю-міняю...», якими кожен стовп обліплений знизу ледь не до верхівки? І тим паче не зрозуміло, чому не постраждали під час цієї «чистки» моторошні плакати на таких же стовпах, лише на другому боці вулиці — чорно-білі дацзибао із зображенням цвинтаря і віщуванням всіляких бід у разі перемоги опонентів нинішнього Президента?

Мабуть, не на жарт бояться функціонери з Банкової з тріском «провалитися» 31 жовтня, от і вдаються до площадних пасквілів на кшталт розклеєних у центрі міста листівок, де прізвище Марчука та Мороза поєднано... з нацистською символікою. А може, свастики на тих листівках — це своєрідні автографи їхніх анонімних авторів? Думається, міжнародні спостерігачі, які вже прибувають до Києва, не обминуть увагою ці та подібні порушення. А що ж до українського народу, то він уже, здається, чудово розібрався в тому, який президент йому потрібен. Я вважаю, що цієї посади гідна лише одна людина — Євген Кирилович Марчук — і голосуватиму за нього.