Свободи не буває багато

Тенденція останнього часу до централізації влади на пострадянському просторі змусила пригадати назавжди, здавалося б, зниклі поняття «тоталітаризм», «сильна рука». Вибори в Росії оголили бажання громадян підкориться волі жорсткого лідера, віддаливши тим самим себе від дезорієнтаційного виру багатопартійності, політичних непорозумінь, міжкланових і міжвладних конфліктів. У той же час минулий український референдум показав масову прихильність до єдиновладдя. Що насправді стоїть за спалахом пристрасті колишніх громадян «великого і могутнього» до централізації влади в одних руках — у бліц-інтерв’ю з нашими експертами.

Сергій ТЕЛЕШУН, політолог:

— Я б не став проводити пряму аналогію України з Росією в цьому сенсі. Я впевнений, що свободи забагато не буває. Як не буває і забагато демократії. Але коли реформи підміняють гучними фразами і скидають свою професійну невправність на народ, опонентів, ворожі сили, з’являється ілюзія неспроможності демократії реалізуватися в тій чи іншій державі.

Відверто кажучи, я не вважаю, що в Росії втомилися від демократії. В Росії втомилися від відсутності динамічних результатів. А так чи інакше на пострадянському просторі динамічні результати пов’язують з людьми, які мають сильні риси характеру, або ілюзію сильних рис, або легенду чи міф про них, і можуть реалізувати демократію в євразійському розумінні цього слова. Одним із найбільш динамічних президентів, до речі, називають Франкліна Рузвельта, який не міг рухатися, але він був динамічний у прийнятті політичних рішень і в отриманих результатах. Від президента Путіна росіяни очікують не лише рішучих дій, а ще й результатів. Відсутність в Росії не тільки звичайної економічної стабільності, яка характерна для країн пострадянського періоду, але й особистої та державної безпеки, створила у громадян ілюзію, що одна сильна персона біля керма вирішить всі питання. Це називається «царистські ілюзії», тобто ілюзії про доброго царя.

Але проблема полягає не в лідерові держави, і навіть не в олігархах. До речі, є певний позитив в тому, що олігархи сьогодні, як в Україні, так і в Росії достатньо легалізовані. Ми в більшості своїй знаємо їх політичні, економічні, інформаційні можливості і деякою мірою можемо відслідковувати їх поведінку. Але є ще бюрократично-кланова система, тобто чиновник, який виконує і трактує біля монаршого вуха свою позицію. Традиційний підкилимовий чиновник ніколи не хоче легалізувати свою позицію. Він характерний для «сильної руки» автократичного стилю, тоді коли все вирішується за спиною. Як у Райкіна: «Хлопці, хто шив костюм?» — «Ми».

Те, що народ ніби-то не хоче демократії — ілюзія. Громадянам здається, що демократія не працює. Тому що і вибори, і референдуми не є самі собою кінцевою метою демократії. Опитування, референдуми, плебісцити, вибори — це механізми волевиявлення з метою реорганізації суспільного життя тієї чи іншої держави. І якщо ці механізми не дають результатів (я маю на увазі не підсумковий виступ глави центрвиборчкому, і не ряд нових законопроектів), то громадянин розчаровується не тільки в механізмах демократії, а взагалі, у всій сурогатній демократії. Демократія — це якщо громадяни можуть бачити все, що відбувається у вищих органах влади, брати участь у прийнятті рішень, контролювати їх виконання, висловлювати свою позицію і відчувати від цього результат.

— Якою мірою загрожує демократії існуюча зараз в пострадянських країнах тенденція до формування моделі управління «без противаг» до сильної президентської влади?

— Сильна президентська влада — це не так погано. Проблема не в президентові. Як говорив Ден Сяо Пін: «Все одно, якого кольору кішка. Головне, щоб вона мишей ловила». Головне, щоб ми мали результат, а не процес творення. І якщо це президентська влада, і вона сформує не тільки атрибутику держави, не тільки державу, але й стабільну соціально-економічну і політичну системи, соціальну державу, тоді, я впевнений, ще на тисячі референдумів народ підтримає президентську форму правління.

Інше питання, що народ не має досвіду ні президентської форми правління, ні парламентської. А те, що відбувається конкуренція між Президентом і виконавчою владою з iншого боку, і законодавчою владою з iншого боку — це закономірне явище, тендер політичних ідей і технологій. Хто краще запропонує, хто краще спрацює, за того народ і проголосує. Це політичний ринок, коли вибирають краще і динамічніше. На моє переконання, в кризових ситуаціях краще спрацьовує механізм президентської моделі.

Крім того, проблема в тому, що не сформувався, як у Росії, так і в Україні, стабільний політичний істеблішмент, який би чітко вирішив, куди буде рухатися країна, узгодив би свої економічні і політичні інтереси. Це так чи інакше призводить до дестабілізації в державі. В Росії, враховуючи чеченську, фінансово-економічну і політичну кризи, прийшли до висновку, що той істеблішмент, що існував, не виконав свою функцію. Коли істеблішмент сформується, тоді не буде виникати необхідності сильної руки заради сильної руки, а буде виникати прагнення до демократії, до повної легалізації, визначення правил гри всім суспільством.

— Схоже, в Росії намітилася тенденція «втоми від свободи». Люди, як свідчать опитування, хочуть сильного лідера, а олігархи, здається, втомилися від гри без правил і прагнуть мати над собою якогось «третейського суддю». Чи можна в цьому сенсі провести аналогію Росії з Україною?

— Мені здається, йдеться не стільки про втому від свободи. Аналогічній події в Європі в середині століття дав визначення Ерік Фромм, котрий назвав свою книгу «Втеча від свободи» і котрий вважав, що саме тягар свободи настільки тисне на індивіда, що він тягнеться до сильної руки й сильної влади. Я думаю, що ця втома в даному випадку пов’язана з тим, що свобода перейшла у свою крайність — якусь уседозволеність, безнормовість. Саме в такій атмосфері, яку соціологи називають «атмосферою аномії», якраз і характерне прагнення людей до централізації влади в надії на те, що вона зуміє встановити певні норми і правила. Це, до речі, не суперечить самій природі соціального устрою. Відомо, що коли в стабільних умовах у будь-якому трудовому чи працюючому колективі демократичний стиль управління дає більш успішний результат, ніж авторитарний, то в екстремальній ситуації успіх частіше приносить єдиноначальність, концентрація влади в одних руках.

Усі дослідження останніх років у соціологічному моніторингу Інституту соціології показували, що люди хотіли б, щоб в Україні встановився президентський тип правління. Не випадкові, отже, і результати референдуму. Я думаю, що люди дуже погано усвідомлювали суть питань, винесених на голосування, і їхній вплив на державне управління. Вони реагували, швидше, на можливість зосередження влади в одних руках. Я не прибічник зосередження влади, де зловживання можуть мати ще тяжчий характер, ніж за тієї ж відносної охлократії та анархії, яку ми мали досі. Але, слід визнати, це багато в чому відповідає масовим очікуванням в Україні.

Що ж до ступеня жорсткості зосередження влади, то, я думаю, Україна тут має певні переваги порівняно з Росією. Тут не буде встановлено такого жорсткого типу управління, який може бути встановлено в Росії. Це пов’язано з тим, що Росія пережила не тільки економічну, але й політичну анархію, і громадянські конфлікти. А саме громадянські війни, кровопролиття сприяють встановленню найжорстокіших авторитарних режимів. Тож загроза авторитаризму в Росії досі залишається актуальною. Тепер все залежатиме від особистості самого російського президента, від шляхів, які він обиратиме. А російське суспільство вже готове прийняти жорстку авторитарну владу.

В Україні, оскільки вона пережила лише економічну анархію, навіть якщо і реалізується авторитарна модель влади, вона не матиме таких жорстких форм. Хоча загальна тенденція для України буде такою ж, як і для Росії. Це пов’язано з потребою виходу із соціальної аномії. Стан загальної соціопатії, який супроводжує процеси різких соціальних трансформацій, не може тривати нескінченно довго. Існує два виходи — або він виливається в громадянський конфлікт, або — в централізацію чи авторитаризацію влади. Якщо, звичайно, не вдається досягти серйозних успіхів у виведенні з такого стану демократичним шляхом.

Я наведу дуже показові в цьому сенсі дані нашого щорічного дослідження. Це запитання ми ставимо щороку, починаючи із 1994 року: «Чи згодні ви з думкою, що кілька сильних керівників можуть зробити для нашої країни більше, ніж усі закони й дискусії?». Це класичне запитання на авторитаризм. 1994 року тільки 40% були з цим твердженням згодні, зараз — вже близько 50%. І кількість тих, хто не згодний, також поступово зменшується. Тобто, психологічна настанова на «російський» сценарій загалом зростає.

— Існує точка зору, що відносини між Україною та Росією будуються на домовленостях «олігархів». З приходом до влади Путіна, схоже, ситуація змінюється. Що тепер є визначальним чинником російсько- українських відносин?

— Вплив олігархів — це досить туманна формула. Їхній вплив здійснюється тільки за допомогою інтриг, спрямованих на верхні ешелони влади. Рішення все одно приймають не олігархи. Інше питання, коли сили, спонсорами яких вони є, перемагають у будь-якому разі. Та враховуючи, що сьогодні в Росії з приходом Путіна намітилася жорстка централізація влади, і що влада досить жорстко налаштована на обмеження впливу своїх власних олігархів, звичайно, їхню роль буде певною мірою знижено.

Щодо відносин з Україною, то я вважаю, що такою ж мірою це стосуватиметься і зовнішньої політики Росії. Якщо раніше економічні інтереси окремих економічних кланів були визначальними у розв’язанні тих чи інших питань, то тепер вони вирішуватимуться більш централізовано. Менше буде джерел економічного впливу на нову російську владу, і рішення прийматимуться цією владою більш цілеспрямовано, без урахування чиїхось конкретних інтересів. Тобто, все залежатиме від того, які рішення буде вироблено Росією, а саме вищою законодавчою владою (вже очевидно, що в Росії законодавча влада втратила функцію опозиції щодо виконавчої). Якщо, скажімо, президент і його адміністрація вважатимуть, що їм вигідно йти на якісь економічні поступки для України, вони це робитимуть. А якщо вони вирішать, що для них це не вигідно, то, незважаючи навіть на тиск колишніх впливових олігархів, проводитимуть свою лінію.

Я думаю, що за цих умов знизиться можливість для маневру України. І другий момент — якщо раніше Україна ще могла впливати на російську президентську владу методами, пов’язаними з ностальгією за великою дружбою народів, то нове покоління буде значно прагматичнішим. Принаймні, в Росії.

— Які наслідки може мати таке обмеження маневру для України?

— Зараз важко передбачити, чим це все для України обернеться. Очевидно лише те, що в Україні відбуватиметься такий же процес, як і в Росії. Я вважаю, що перетворення законодавчої влади в декоративну (а референдум дає такі можливості), з одного боку, може розв’язати руки виконавчій владі у виконанні якихось економічних програм, забезпеченні реформ. Але це може статися тільки в тому випадку, якщо влада дійсно має такі програми і є воля їх виконувати. Якщо ж цього немає, і рада з народом мала на меті більш вільну маніпуляцію владою, то це може привести до дуже сумних наслідків. Тому що безконтрольна виконавча влада іноді дуже страшна. Історія ХХ століття це показала.

Я б хотів застерегти від ейфорії з приводу результатів референдуму. Річ у тім, що для виконавчої влади, яка опинилася в ситуації провалу економіки, відсутність можливості розділити відповідальність із законодавчою владою дуже небезпечна. Адже при всьому критичному ставленні до президентської влади, до Верховної Ради ставлення було завжди набагато гіршим. І досвід показує, що провали в економіці здебільшого приписувалися недостатній активності й недостатній компетентності парламентаріїв. А у випадку остаточного зосередження влади все це буде спрямовано на адресу Президента.