Синій вогник, що згуртував село
У віддаленi села Велике Поле та Затока Яворівського району, нарешті, прийшов газ. Для цього довелося прокласти 22 километри газових мереж і витратити 600 тисяч гривень. Коли член газового комітету Євген Рибак на урочистому мітингу з цієї нагоди піднявся на трибуну і почав вітати мешканців, від нервування аж заплакав. Бо «про газ мріяли діди наші, батьки, і лише ми тепер маємо газ у своіх домівках.»
Символічний вогник у Великому полі горів на фоні колишньої великої колгоспної ферми, що дивилася порожніми очима і вигляд мала наче після пожежі. Тому пан Євген, киваючи на ту споруду й відверто звертаючись до всієї громади, всіх поважних гостей з області, сказав: «Наші батьки за те, що ми зробили з колгоспом відкрутили б нам голови, однак за те, що ми газифікували села, приставили б голови назад». Він мав рацію. Колись, коли колгосп реформували, селяни між собою не знайшли згоди. Дивовижне село Велике Поле, згадки про яке можна знайти в літописах ще 1380-го року, єдине на Львівщині має парафію Московського патріархату, православну, а другу — греко-католицьку. Громади в прямому розумінні слова билися, коли сходилися, а коли хтось із різних парафіяльних громад на одній стежці зустрічався, відвертали голови. Та коли замислили газифікувати село, разом утворили газовий комітет — громадську організацію, яка мала на своєму рахунку акумулювати гроші. Адже в село вирішили провести газ за кошти мешканців. Трошки допоміг «Нафтогаз України», трохи фірма «Керамбуд», а в основному — селяни продавали худобу, з останніх сил везли на базар овочі та писали дітям в Італію чи Португалію: «Допоможіть, хочемо на старість в теплій ванні самі полежати та дітей ваших після футбольних ігор добре повідмивати…» Діти, що подалися на заробітки, а такі є в кожній другій хаті, слали гроші й раділи, що після своїх мандрувань світами, зможуть повернутися у власне село, яке постане перед ними в новій якості.
Траншеї рили теж разом, на роботу виходили навіть діти, а часом навіть і ті, хто не мав надії отримати у власну хату газ. Здебільшого, старенькі просили під милість Бога залишити в трубах біля їхніх будинків заглушки, якщо вдасться, поназбирують грошенят, таким чином зможуть прокласти і до себе трубу. Під час мітингу ті самотні й старші люди стояли разом, згуртовані спільним почуттям зайвих на чужому святі. Коли підійшла до них, просили записати прізвища — «Може колись і про нас хтось подбає?». Я чесно записувала: Садкова Софія, Бояновська Оксана, Дахнович Єва, Мавиїшин Славко…Щиро кажучи, вони не жалілися, хоча в очах був сум. Вони раділи за інших і казали: таке життя…Все ж таки, дивовижне наш нарід має терпіння.
«Що не кажіть, а люди зробили велику справу, яка згуртувала їх, — сказала сільський голова Дарія Цвик, — вони повірили у свої сили, в те, що село на шляху процвітання, в те, що разом вони зможуть подужати великі справи. А за цим може і наші дороги будуть ліпшими, і зв’язок із містом. Усе тепер має прийти до нас, усе змінитися на краще. Коли люди один одного розуміють — життя обов’язково змінюється…»
