Талант безкінечного болю

21 липня в Будинку вчителя Іван Гнатюк відзначив свій 70-ти — літній ювілей . Його поезія, як і доля, відболіла, безкомпромісна, випробувана засланням і тюрмами, можливо, не завжди бездоганна з літературознавчої точки зору, але одне у ній беззаперечне — вона не надумана, а справжня.

Більшість свого життя цей чоловік перебував не на осонні долі, а в похмурому затінку. І завжди осібно. Він на кілька років був молодший від так званого «покоління лейтенантів», що влилося в літературу наприкінці 40-х — початку 50-х років. Чужим виглядав він і серед «шістдесятництва», вирізняючись і віком, і досвідом, і відсутністю ілюзій, а головне — долею.

Коли більшість із тих людей, що зараз вважаються елітою української культури і мало не провідниками нації, марширували в школі під піонерські «рєчьовки» чи успішно складали в університеті іспити з марксизму-ленінізму, він з ярликом бандерівця відбував 25-річний строк по колимських таборах, після денного пекла засинаючи в промерзлому бараці з ножами в обох руках, готовий щомиті до всього.

«Коли нас привезли в табір, там були так звані «злодiї в законі», вони не працювали, вони не йшли на співпрацю з таборовою адміністрацією. Вони з нас знущались, їм треба було когось, щоб він працював, — згадує Іван Гнатюк. — Але хоча й наполовину, з нами можна було жити. Билися, воювали, та жити можна було. А от ті з них, хто пішов на співпрацю з адміністрацією, хто зрадив їхню злочинну, злодiйську ідею — стали називатися «суками», «спученими злодiями», — вони були страшнішими за все. Для нас чекісти були рятівниками вiд них».

Ставши відомим поетом, автором двох десятків книг, що принесли визнання і читацьку прихильність, він знов усе одно перебуває наче б в підпіллі, не вписуючись в ситі ряди декоративних вболівальників за державу і справжніх «розбудовників» власної кишені.

Він в тіні — і, водночас, на самому вістрі болю й неспокою.

— Мої вірші — це праця, а головне — біль. Мій талант — це талант безкінечного болю. В мене було 11 арештів. П'ятнадцятирічним мене заарештували вперше. В 51-му році тюремний лікар сказав моєму товаришеві, що я більше як півроку не проживу... Бачите, скільки я вже спростовую діагнози усіх лікарів та всі передбачення. Серце зупиняється зовсім. У мене одна легеня — і та в дірах, силікоз, серце на всю грудну клітку, а я ще живу і написав книжечку віршів. Проте навіть не пробую її видати, бо де я візьму стільки грошей? Ті гроші, що я зібрав на видавництво, віддав на ліки. Останні три місяці буквально боровся зі смертю. Лікарі, що мене навідували, потім сміялися, що чоловік вже при смерті, не знає, чи буде жити, але каже, якщо виживе, то проголосує за Марчука...

— Які симптоми вас найбільше турбують у сучасній ситуації в Україні?

— Мені завжди були близькі ті люди, що живуть для чогось — таки не побоюся цього слова — святого, національного. Якщо їх немає — гірко. Втім, коли простий «гречкосій» не замислюється над сенсом громадянського існування, то це одне... Але коли людина з університетським дипломом, до того ж видає себе за патріота, а насправді думає лишень за свої особисті інтереси, то мені робиться страшно й огидно. І що сумно — останнім часом це почуття мене не полишає.