Таємниці, що стимулюють публічність наших підприємств
Ніщо, крім грошей, звичайно, не цікавить людину так сильно, як різні парадокси і збіги. Почнемо з останніх. Виявляється (це фахівці фондового ринку підрахували), що в Україні, незважаючи на страшний гамір навколо рейдерських захоплень, їх насправді було всього лише 29 (інші — просто корпоративні конфлікти). І хоч як дивно, суддів, помічених у корупції, у країні також усього лише 29. Говорилося про цей дивний збіг на абсолютно солідному форумі — «Саміті керівників підприємств 2007», присвяченому IPO як засобу підвищення вартості компаній. Так що в цю цифру доведеться повірити, хоч звідки тоді в нашого народу (і в істеблішменту також) така впевненість, що судова система в країні повністю прогнила? Це одне з протиріч і парадоксів, про які йшлося на саміті керівників, які цікавляться, як за допомогою IPO, головною передумовою якого є публічність компаній, можна заробити великі гроші.
А парадокс тут у тому, що публічність у нас, виявляється, побудована... ні, не на піску — на таємницях. Про деякі з них оповів керівникам член Держкомісії з цінних паперів і фондового ринку Сергій Бірюк. Виявляється, спочатку в Україні були так звані схемні IPO. Тоді витрати на них доходили до 8— 9% від розміщення акцій. А ще є PR-IPO, коли компанія бажає показати, на що вона претендує на внутрішньому ринку. Для цього вона випускає акції за кордоном, щоб про неї дізналися в нас. Так, за словами Бірюка, у нас стало відомо про компанію «Укрпродукт» і це був вдалий PR-хід.
Нерідко підготовка до IPO не закінчується насправді самим IPO. Просто власники підприємства хочуть дізнатися, а чим вони насправді володіють. Вони зводять активи, проводять аналіз, щоб проконтролювати великі холдингові потоки. Адже не таємниця, і ще Карпенко-Карий, за словами Бірюка, про це писав: коли пан не контролює — краде управитель.
А деякі IPO носять рекламний характер і розраховані не тільки на внутрішнє споживання, але й на закордонне. Так, службовці компанії, провівши IPO в невеликих об'ємах, задаються питанням: а навіщо це нам було потрібне? А виявляється, все розраховане на контрагентів за кордоном, для яких ця компанія виглядає як сіра конячка й не тільки для інвестування, а просто для роботи, співробітництва. Тепер контрагенти пересвідчилися: українці прозорі, надійні, їхні показники відповідають дійсності і з ними можна й надалі робити бізнес.
Є IPO, на які робляться великі ставки. І їх останнім часом усе більше. Вони дійсно направлені на те, щоб залучити за кордоном хороші гроші. В Україні понад $5—$10 мільйонів, як правило, без особистої домовленості й зацікавленості кредитора не отримаєш. А вихід на захід дає можливість залучити набагато більші ресурси.
І, нарешті, ще один варіант, який передбачає кінцевою метою продаж компанії з високою капіталізацією. Продавати потрібно дорого. А для цього бренд слід «розкрутити». «Для цього необхідно два—три роки публічності, — наставляє Бірюк, — потрібно довго готуватися. І власники проводять цілий ланцюжок таких дій»... Бо менеджер-покупець повинен пред'явити свою покупку акціонерам, а ті — показати цінні папери на біржах і переконати їх, що придбані хороші активи, а отже — підвищити вартість акцій своїх підприємств.
І тут Бірюк розкриває головну таємницю, що стимулює українську публічність. За його словами, котирування на біржі дозволяє власникам не витягувати гроші з компаній, а отримувати їх прямо з іноземного ринку за рахунок росту вартості акцій, збільшувати свої активи та прибутки й бути впливовішими в цьому суспільстві. Як стверджує Бірюк, у зв'язку з цим у похід за публічністю включатиметься все більше компаній. Однак більшості з 20,5 тисячі українських підприємств це абсолютно не потрібно. Як вказує один із керівників ДКЦПФР, там усього два— три акціонери. І публічність їм не потрібна, хоч ніяких проблем із виходом за кордон немає.
