Тоталітаризм від кольору прапорів не залежить

Нещодавно Державна дума Російської Федерації прийняла заяву у зв’язку з 65-річчям з дня початку Нюрнберзького судового процесу над головними нацистськими злочинцями. Згідно з документом, «спроби покласти провину за розв’язування Другої світової війни окрім гітлерівської Німеччини на Радянський Союз, який був ініціатором заснування Трибуналу, є навмисною антиісторичною брехнею». У заяві також зазначається, що будь-які спроби перегляду рішень Міжнародного військового трибуналу, заперечення або спотворення «мають розглядатися як порушення загальновизнаних принципів і норм міжнародного права, як очевидна протидія волі ООН». Окрім цього, в проекті заяви висловлюється протест спробам прирівняти нацистський режим гітлерівської Німеччини до радянської системи. З відповідною заявою виступив і Міжнародний правозахисний рух «Світ без нацизму». Його голова Борис Шпігель у статті «Не допустити фальсифікації історії», що була опублікована на сайті газети «Известия», критично відізвався про спроби перегляду історії й прирівняння радянського режиму до нацистського. «Ми вважаємо недопустимим зрівнювання нацистського й радянського режимів, тих, хто створив табір смерті Аушвіц, і тих, хто загасив його печі, тих, хто знищував мільйони євреїв і представників інших національностей, і тих, хто їх рятував. Недопустимо на одну дошку ставити тих, хто здійснював геноцид євреїв, циганів і слов’ян, і тих, хто боровся проти злочинців». Шпігель також засудив спроби європейських держав, спрямовані на зрівнювання тоталітарних режимів Німеччини й Радянського Союзу. «Привертають увагу й викликають обурення безвідповідальні спроби прем’єр-міністра Чехії Петра Нечаса й очолюваної ним Громадянсько-демократичної партії, а також лідерів двох інших правлячих партій — міністра закордонних справ республіки Карела Шварценберга та міністра внутрішніх справ Радека Йона ухвалити закон, що зараховує до тоталітарних явищ одного порядку фашизм і комунізм».

Скільки благородного гніву. Але по суті лише загальні фрази та використання того факту, що Радянський Союз через не залежні від нього обставини опинився в таборі антифашистських держав. Адже коли укладали пакт Молотова — Ріббентропа, про антифашизм не думали. Більше того, на сесії Верховної Ради в жовтні 1039 року тодішній голова раднаркому В’ячеслав Молотов, навпаки, всіляко вихваляв нацизм і засуджував так званих паліїв війни в особі Англії й Франції. Те саме заявляв і Сталін у своєму відомому інтерв’ю газеті «Правда» приблизно в той же час. Просто двом диктаторам у Європі виявилося тісно. Не поділили вони континент, от і опинилися в протилежних таборах.

А що ж їх відрізняло? Та по суті нічого такого. Не було в Радянському Союзі газових камер у концтаборах. Та й не було в цьому необхідності. Сибір величезний. Те, що робилося в газових камерах Освенцима та Треблінки, з успіхом виконував тяжкий і холодний клімат Сибіру, Далекого Сходу, в якомусь сенсі й Центральної Азії. Цілі народи депортували без будь-яких підстав, дорогою вони помирали, до пункту призначення прибувала в найкращому разі половина, а решта гинули від холоду, голоду та непосильної праці. Якщо це не геноцид, то що тоді? Радянський солдат розгромив фашизм і врятував народи Європи, але виникає цілком природне запитання: від чого?

Певна річ, солдат не винен, що слідом за ним йшли особисти, енкаведисти й інші влаштовувачі щасливого майбутнього. Яка різниця полякам, чехам, угорцям або словакам, якого кольору був тоталітаризм, у який вони потрапили після так званого визволення.

Якщо СРСР так боровся з нацизмом, то чому видавав німецьких комуністів і просто антифашистів у руки гестапо. Невже в Москві не розуміли, яка доля їх чекає. Тепер новоявлені захисники «ефективного менеджера» видають цей злочин, навіть за тодішніми радянськими законами, за акт державної мудрості й необхідності. Треба було ублажити Гітлера й тим самим відстрочити війну. А може, її взагалі не треба було затівати. До розподілу Польщі в СРСР не було з Німеччиною спільного кордону, то про яку війну взагалі могла бути мова. Не треба було встромлювати ніж у спину Польщі, яка цілком успішно билася з Гітлером. Якщо так хотіли запобігти війні на своїй території, то слід було полякам всіляко допомагати й, цілком можливо, привели б агресора до тями. А в результаті спільних військових парадів у Бресті й Гродно отримали агресора за Бугом, та забезпечували його стратегічними матеріалами, з яких були зроблені танки й літаки, що сіяли смерть на нашій землі.

І те, що в Нюрнберзі судили фашизм, — це акт високої справедливості. Але за законами совісті й справедливості такий же суд мав би відбутися над Сталіним і всіма його прибічниками, над партією, яка ввергла наш народ в історичну катастрофу. І те, що свого Нюрнберга у нас досі не було, позначається на нашому сьогоднішньому дні, на стані нашої країни.

У Росії досі живі спадкоємці Сталіна. Може, не в прямому розумінні, але в ідейному точно. Тому вони категорично не сприймають будь-яке порівняння двох тоталітарних режимів. Але знайти відмінності не вдається, надто багато спільного й схожого. Ось і лунають в офіційних заявах погрози й прокльони всім тим, хто думає інакше. Хоча в самій Росії великими накладами видаються книжки про те, що рішення трибуналів, які судили великих і малих нацистських злочинців, були несправедливими. Нічого такого Гітлер не скоїв. Обіцяв очистити Німеччину від євреїв, виконав. Обіцяв німцям сите життя, майже виконав. Не було за що його і режим судити. І це в Росії, в якій правлячий клас так пишається перемогою над нацизмом. Та так, що й іншим дістається. При цьому в дусі радянської пропаганди відбувається підміна понять.

Ніхто рішення Нюрнберзького трибуналу не ставить під сумнів. Хоча до самого процесу та його перебігу є питання передусім юридичного характеру. Союзники пішли на поводу у Сталіна й відмовилися розглядати причини Другої світової війни. А даремно. Можливо, зараз нам було б набагато легше.

Минуле лише тоді припинить стріляти в майбутнє, коли під ним буде підведена справжня риска й воно припинить бути предметом політики, а залишиться справою науковців і фахівців. Судячи з дій російської влади, чекати цього доведеться ще довго. І страждати через це буде, в першу чергу, російський народ, якому продовжуватимуть навіювати хибні ідеологеми великого минулого. Про те, що червоний тоталітаризм набагато кращий за коричневий. Уся справа, виявляється, в кольорі, а все решта — диверсії ворогів.

Держави з незапам’ятних часів коїли злодійства. Інколи лиходіїв карали вороги, повсталі піддані або просто доля. Але набагато частіше жертвам доводилося задовольнятися біблейською істиною: «Мне отмщение, и аз воздам». 65 років тому в Нюрнберзі цей одвічний порядок був порушений. Вперше в історії державне зло було засуджене судом народів, на світовому рівні, з нечуваним формулюванням «за злочини проти людяності», засуджене як ідеологія і як практика, без терміну давності, поверх державних кордонів. Без Нюрнберга не було б у Німеччині жодної денацифікації, а без воєнної поразки й окупації союзницькими військами не було б Нюрнберга.

У часи перемог усі (окрім загнаних до концтаборів) були задоволені: тихо диміли крематорії; безперебійно працювали над «остаточним рішенням єврейського питання» газові камери; з ешелонів вивантажували рабів зі Східної Європи; будувалися автобани, випускалися «фольксвагены», а фюрер здавався Санта-Клаусом з мішком дарунків. Німці схаменулися, коли закінчилася їжа й почалися бомбардування. Їм пощастило: безумний фюрер вирішив воювати одразу з усім світом, Німеччина напросилася на відплату, й зірки зійшлися так, що співавтори війни, підписанти Мюнхена та пакту Молотова-Ріббентропа, загнані в єдиний антифашистський фронт гітлерівською манією завойовувати планету, колективно засудили Голокост і воєнні злочини Рейху. Без Нюрнберга НСДАП могла б заявити про свою перебудову, й націонал-соціалісти конкурували б з ХДС/ХСС, покладали б квіти на могили бонз нацистського режиму й думали про Гітлера, як про ефективного менеджера. Саме це сталося в СРСР зі Сталіним і компартією. Історія показала, що тут самолікування недостатньо. Тоталітаризм не лікується зсередини.

Сьогодні лунають соромливі правозахисні голоси, що й суд у Нюрнберзі був формально нелегітимним, і що страта, за нинішніми мірками, це занадто, й що Кейтель і Йодль — генерали вермахту просто виконували накази, і що Ріббентроп особисто не брав участі в Голокості. Звісно, несимпатичним є американський сержант, який продавав шматки зашморга на сувеніри. Але й гестапо, й концтабори, й газові камери — все це трималося на автоматах і танках вермахту, на вправній німецькій дипломатії, на теорії «расової досконалості». За цей кошмар мали відповісти й керівники держави, і її правляча партія, і її ідеологія, й останній охоронець, який «усього лише відчиняв двері до газової камери». Хто знає? Коли б не смертні вироки Нюрнберга, ми могли б діждатися книжок «Мої прогулянки з фюрером» або «Як я остаточно вирішував єврейське питання». Нюрнберг врятував німецький народ, очистив його, витрусив з нацизму, допоміг відродитися. Як живуть без Нюрнберга — це ми бачили на власному прикладі, на власній країні. На початку 90-х Жириновський подав до суду на журнал «Столица» за колаж його профілю з гітлерівським — і виграв справу. Суд визначив, що ЛДПР і Жириновський не засуджені в Нюрнберзі й, отже, вони не фашисти. Без довідки в очах обивателя немає й злочину.

Нам могло б вистачити «Архіпелагу ГУЛАГ», творів Василя Гроссмана, Варлама Шаламова та «Чорної книги комунізму». Не вистачило. Тому рано чи пізно нам доведеться провести заочний і посмертний Нюрнберг і заборонити ще одну нелюдську практику й ще одну утопічну ідеологію. Вибір невеликий, і не лише у нас: або кожна країна мусить організовувати собі Гаазький трибунал (його теж не було б без Нюрнберга) в порядку самообслуговування, або доведеться вічно обніматися з усміхненими скелетами зі своїх потайних шаф.

У Держдумі ухвалили заяву у зв’язку з річницею початку Нюрнберзького процесу над нацистськими злочинцями.

В документі, зокрема, підкреслюється: блюзнірством було б зрівнювати нацистський режим з режимом в Радянському Союзі.

Поки Росія не перестане маятися радянською історичною дурницею, ми й на міліметр не зрушимо з місця.

Це місце багатьом подобається, а тому його оберігають ровами і надовбнями «своєрідності». Особлива «ментальність», особлива віра, особлива історія.

Депутати Держдуми вибухнули закликом до народів з приводу чергової напівкруглої дати Нюрнберзького процесу.

Благородна справа. Пам’ятати треба. Але пафосні депутати звернулися до «міста і світу» виключно для того, щоб штовхнути сусідів, які болісно намагаються розібратися в своєму минулому. Ну і для того, щоб у черговий раз виключити ганебні, «аморальні» — цитую Путіна — секретні протоколи з числа чинників, що дозволили Гітлеру провести переможну частину світової війни.

Сталін нашою кров’ю спокутував свій корисливий флірт з нацизмом.

Союзники перед Нюрнбергом домовилися не чіпати один одного. На процесі Радянський Союз ледве не попався з катинською справою. І ті ж союзники, відчувши недобре, замотали питання. Більш того, на знак вдячності вони дозволили СРСР стати єдиною країною, що зберегла всі свої завоювання часів сталінсько-гітлерівських «Пакту про ненапад» і «Договору про дружбу і кордони». Плюс половина Європи під контролем.

Знову відокремившись від усіх, учиняючи звірства на більшій частині території, сталінізм показав себе гідним продовжувачем світової репресивної, держтерористичної справи, на якій погорів нацизм.

На довершення своєї диктаторської кар’єри Сталін дав світові, який усвідомлював масштаби Голокосту, виразний сигнал своєї спорідненості з довоєнним партнером — антисемітську кампанію і «справу лікарів».

Нюрнберг тоді вже закінчився і виніс непохитні рішення.

Та знайшлися секретні протоколи, розкрилися, хоч і не повною мірою, масштаби терору, а минуло ще декілька десятків років, і сам СРСР розвалився. Оголились архіви, історія XX століття виявилася набагато складнішою і набагато кривавішою.

Так що ж тепер, тікати від відповідальності, прикриваючи соромливе місце стислим курсом Нюрнберзького процесу?