Перейти до основного вмісту

«Традиційний ландшафт» і Європа у Бобриці

«День» продовжує розмову з тими, хто утримує країну «на плаву»
09 лютого, 00:00
ФОТО КОСТЯНТИНА ГРИШИНА / «День»

Невеличке село Бобриця (всього — близько 500 душ) починається рівно за 20 кілометрів від київської міської смуги. Цим пояснюється брак простору по обидва боки дороги, яка веде до нього. Узбіччя рясно вкрите новозбудованими «фазендами».

Майже смішна відстань від столиці, здавалося б, мала б означати цілковите поглинання всього притаманно «бобрицького», перетворення на черговий «спальний район» столиці, відсутність і натяку на характерну — тиху та сумирну — провінційну атмосферу. Втім, у Бобриці ця атмосфера, хоча й відкоригована натужним подихом мегаполісу, збереглася. Особливо вона відчутна восени, коли тут відбувається фестиваль традиційної культури «Рожаниця». Але 7 лютого у Бобриці тихо. Жителі села шанують демократичну процедуру, яка, як відомо, не любить галасу. Про традиційні осінні гуляння нагадують тільки кольорові весільні дерева, які контрастують з білим снігом та консервативними рисами православної церкви, яка, між іншим, виросла тут відносно нещодавно.

Частково консервацією традиційного духу Бобриця завдячує краєзнавцям-ентузіастам, які наполегливо досліджують історію села, збирають фото та документальні матеріали. Уже весною ці бобрицькі архіви складуть експозицію місцевого краєзнавчого музею у колишньому сільському клубі.

Поруч із традиційним духом — частинка сучасної Європи — чи не єдине в усьому Києво-Святошинському районі футбольне поле з якісним покриттям — деталь, погодьтеся, доволі екзотична для українського сільського краєвиду.

Земля в Бобриці давно не розглядається як запорука виживання. Тутешні нащадки «хліборобської цивілізації» втратили зв’язок «земля—людина». Натомість з’явився інший — «земля—нажива». Якщо по всій території України сотні гектарів землі залишаються незатребуваними, то тут кожен сантиметр у буквальному сенсі цього слова — на вагу золота. Тож Бобрицькому сільському голові Владиславу Данченку порядкувати тут непросто. Саме тому Владислав Данченко прагматично — у цифрах, прізвищах та назвах постанов — розмірковує про земельне питання в Україні. Жодних ілюзій чи романтичних сподівань на нову владу. Докорінно ситуацію, вважає він, змінить нове покоління, яке матиме інакшу психологію.

Здається, самого Владислава Данченка великою мірою можна зарахувати до цього нового покоління. А також до тієї дієвої та прагматичної частини суспільства, яка, переймаючись одночасно етнічною культурою та найсучаснішим покриттям для спортмайданчиків, утримує «на плаву» всю країну.

Народжений у Бобриці, історик за освітою, посаду сільського голови він обіймає з 2006 року. За рік до того Владислав Данченко посів друге місце в «мерських перегонах» у містечку Боярка, що під Києвом, де він жив певний час. Отримавши «срібло» на виборах, молодий політик вирішив повернутися на малу батьківщину, аби почати впроваджувати зміни в країні саме з Бобриці.

— Владиславе Олександровичу, сьогодні можна сказати, що ім’я наступного президента України вже відоме. Щодо наступних п’яти років виголошуються різні прогнози, утім, хоч якою б була політична ситуація в країні, українське суспільство вже не раз доводило свою життєздатність. Хоча ми великою мірою залежимо від політиків і політики, проте не все вирішується «згори». Суспільство тримається зовсім не на стінах кабінетів чиновників, а на плечах тих, хто працює на свій власний розвиток та на розвиток суспільного середовища, яке його оточує. А на чиїх плечах тримається Бобриця? Відомо, що у вашому селі є ті, хто досліджує його історію, видає книги.

— Багато матеріалів про історію села зберегла колишня місцева вчителька Людмила Опанасівна Грекова. Стараннями місцевого краєзнавця Миколи Андрійовича Ковальчука на основі цих матеріалів ми видали книгу, присвячену історії Бобриці, — «Безсмертна частка України — маленька Бобриця моя». На ідею створення цієї книги відгукнулося багато людей, які надали матеріали з власних сімейних архівів. Микола Андрійович зібрав унікальну колекцію фотографій — близько двох тисяч, які сьогодні зберігаються у нього вдома. Аби унаочнити історію села, ми вирішили створити краєзнавчий музей уже цього року. Незважаючи на те, що 2009-й рік був кризовим і доволі складним у фінансовому плані. Музей історії села буде не просто приміщенням, де зберігатимуться архівні матеріали. Ми плануємо, що він переросте у своєрідний культурно-мистецький центр, навколо якого обертатиметься духовне життя села, де відбуватимуться майстер-класи гончарів, вишивальників, гуртки народної творчості.

— Цей культурно-мистецький центр частково прийматиме і гостей фестивалю весільної традиції «Рожаниця», який минулого року в Бобриці пройшов уже втретє...

— Безумовно. Але фестиваль — це усього-навсього кілька днів. А нам хотілося б, аби фестивальне життя пульсувало в Бобриці круглий рік. Принаймні в певній її частині. Саме збереження цього духу стане основним призначенням створеного на базі музею культурно-мистецького центру.

Щодо фестивалю «Рожаниця», який ми започаткували разом із Романом Корнієнком, режисером театру «Човен», то він є частиною програми розвитку зеленого туризму в Бобриці. Наше село має унікальний ландшафт, екологію, його оточують ліс, ставки, поруч — річка Ірпінь. Ця територія — одна з найбільш екологічно безпечних на Київщині. Тут немає промислових об’єктів. Тобто потенціал для розвитку зеленого туризму доволі високий. Плани грандіозні. Найголовніше, аби до їхнього втілення долучилися жителі села.

У Бобриці живе та працює відомий художник Володимир Слєпченко. Тут — його садиба-галерея, куди ми часто запрошуємо гостей, які приїздять до села. У ній художник планує відкрити школу малювання. Вона також стане частиною культурно-мистецького простору. Усі ці об’єкти ми розглядаємо як комплекс принад Бобриці.

Із минулого року ми маємо декілька нереалізованих проектів. Зокрема, дитячий садок. Коштів із бюджету на його будівництво не виділили, тому основна надія була на інвесторів, забудовників, які приходять в село і отримують земельні ділянки. Але їм завадила криза. Хоча навіть не вона є основною перешкодою, найперше — постійна зміна нормативно-правових актів щодо приватизації, узаконення, необхідної документації і так далі. Бобриця — доволі специфічне село. Його специфіка полягає в тому, що воно розташоване в пристоличному регіоні. Як ви розумієте, тут велику роль відіграє чинник ціни на землю. Висока вартість землі формує взаємини як у самій Бобриці — між її громадянами, сільською радою, так і між адміністрацією району та сільською радою. Вартість землі є вирішальним чинником у взаєминах між усіма цими інститутами. Тому для нашого села важливо, аби земельне законодавство було чітким та зрозумілим, аби Земельний кодекс не переписувався по кілька разів на рік, а «правила гри» були прозорими. Формула успішного розвитку нашого села дуже проста, вона звучить так: не заважайте нам розвиватися!

— Реалізація цієї формули — це основна надія, яку ви покладаєте на наступного президента України?

— Так. Наші очікування пов’язані з тим, що особа, яка очолюватиме районну адміністрацію, матиме місцеве походження, тобто усвідомлюватиме районну специфіку та володітиме ситуацією. Не сприяють стабільному розвитку також постійні кадрові зміни голів адміністрації Києво-Святошинського району, які відбувалися при попередньому президентові.

— Якщо говорити про політику майбутнього нового президента щодо українського села в цілому? Якою, на вашу думку, вона повинна бути?

— Повинна бути створена законодавча база, яка б дозволяла громадянам вільно розпоряджатися своєю землею, унеможливити будь-які маніпуляції та непрозорі схеми, які дозволяють відбирати паї в селян.

— Поряд із Бобрицею розташоване село Білогородка — найстарше село в Україні, яке було засноване ще до хрещення Русі Володимиром, — у 980-му році. Бобриця також має давню історію. Наскільки це відчувають її нинішні жителі, чи зберігають традиції? Адже наближеність до столиці, яка постійно розростається, мабуть, сприяє появі в селі багатьох нових жителів, які розмивають «традиційний ландшафт».

— Бобриця довгий час була складовою Білогородської сільської ради. Це наклало на село певний відбиток «меншого брата» і зовсім не сприяло розвитку культури. Але після створення Бобрицької сільської ради у 1995-му році почалося своєрідне відродження, село ожило — і економічно, і культурно. Сьогодні, наприклад, наш хор знають далеко за межами району, він є учасником і призером багатьох фестивалів.

Я не можу сказати, що в Бобриці живе багато молоді. Але напевне можу стверджувати, що молодь не так часто виїздить звідси, швидше навпаки — її кількість зростає за рахунок появи нових людей. З одного боку, вони справді розмивають «традиційний ландшафт», але, з іншого — завдяки, зокрема, фестивалю «Рожаниця» вони самі стають частиною цього ландшафту. Вливаючись у Бобрицю, вони приносять із собою свої сімейні історії, свої життя, свої традиції, свій колорит і таким чином примножують історію нашого села.

Delimiter 468x90 ad place

Підписуйтесь на свіжі новини:

Газета "День"
читати