Третім не програли Туреччина — Україна — 0:0
Пішов другий рік як на чолі головної команди країни працює новий тренер. І кому як не третій команді світу було його проекзаменувати? Сильніше за турків на сьогодні в Європі лише німці, які були другими на останній першості світу. Німецька команда одночасно із грою Туреччина — Україна екзаменувала нашого суперника у боротьбі за путівку на Євро-2004 — збірну Іспанії. Тільки не треба іронічно посміхатися, коли Туреччину називають третьою командою світу. На очах мільярда телеглядачів турки чесно здобули свої медалі. Коли це зможуть зробити українці, що, сподіваюсь, таки трапиться, іронізувати, гадаю, ніхто не буде. Можна ще зважити на неофіційний статус гри. Проте ігри між національними командами, нехай і товариські, вже давно не є легкою розминкою, яка ні до чого не зобов’язує. Команди, які виходять грати за свою країну перед своєю публікою, просто не можуть не прагнути перемогти або грати у півсили. Інша річ, що засоби для перемоги в таких матчах обираються трохи інші, ніж у офіційних. У товариських іграх грубощів і ушкоджень менше, а імпровізації і творчості більше. Хоча не завжди.
Проти турків, які стали минулого літа світовими зірками, українці вийшли чи не у найкращому на цей момент складі. Із футболістів «основи» відсутні були лише Лужний і Воробей, які послалися на травми і не поїхали до Туреччини. Зате знову на полі була знаменита колись пара нападників Шевченко — Ребров. Місце у воротах зайняв Шовковський. У центрі захисту грали Дмитрулін та Федоров, на флангах Несмачний i Старостяк. Допомагати форвардам мали Гусін, Тимощук, Серебреннiков та Воронін. Як бачимо, час експериментів для тренерів збірної закінчився. На поле тепер виходять перевірені «бійці».
Та зупинимось на мить і перенесемось на день раніше, коли в тому ж турецькому місті Ізмір грали молодіжні команди Туреччини та України, складені з футболістів віком до 21 року. Не властива для цієї місцевості дощова холодна погода не завадила понад тисячі глядачів прийти на трибуни. Молоді гравці «рубалися» всерйоз. Чи не вперше молодіжна команда України, яку нещодавно очолив Павло Яковенко, показала комбінаційний та видовищний футбол. Виявилось, що у нас є кому грати, і тільки дивуватися залишається з того, що попередній тренерський склад «в упор» не бачив Гусєва, Оберемка, Мілевського, Пуканича та інших перспективних гравців, які в першому таймі буквально загнали господарів до їхніх воріт, і лише зайве хвилювання не дозволило матеріалізувати цю перевагу. У команд Яковенка є одна особливість — вони грають добре, грають красиво і... програють. Так сталося і цього разу. Не без допомоги місцевого арбітра молоді турки обіграли українців з рахунком 4:2, однак, як справедливо зазначив після гри наш тренер, такі поразки бувають кориснішими за перемоги.
У середу в Ізмірі дощ лив лише до обіду, тож на найбільший в країні стадіон прийшло понад тридцять тисяч завзятих турецьких уболівальників. Та не довелося їм радіти ні перемозі, ні бодай одному забитому у ворота збірної України м’ячу. За рівнем командної гри українці нічим не поступалися, а часом і переважали третіх призерів світової першості. Наша збірна грала надійно і грамотно. Якби ще в центрі поля був у нас гравець, здатний організувати атаку, віддати точний пас під удар. Немає, як видно, у нас таких, або тренери ще не знайшли. Можливо, тому з півтора десятки дуже гострих атак українців так і не принесли успіху, хоча забити могли і Тимощук, і Несмачний, і Воронін, і Зубов, який вийшов на заміну у другому таймі разом із ще сімома партнерами. А що ж наші «суперзірки» Шевченко і Ребров? Окрім кількох динамічних епізодів і гострих передач вони нічим особливим не відзначились. Інколи здавалось, що «заслужені ветерани», особливо Шевченко, навіть заважають команді. Так було, зокрема, коли Воронін «вкрав» м’яча у захисника і вибіг один до воріт голкіпера турків Рюшту. Та замість того щоб забивати, наш півзахисник почав... шукати Шевченка. Момент був втрачений.
Можна зрозуміти нашу головну «зірку». Він прагне зробити все сам, бере на себе то роль форварда, то роль розігруючого. Розігруючий із Шевченка приблизно такий самий, як і з Шовковського. Хіба що віддати м’яча самому собі на вихід. Видавалося, що варто лише «зав’язати» в центрі гру, щоб вивести на удар Шевченка чи Реброва, і голи посиплються у ворота турків. Не вдалося. До того ж і Реброву хотілось зробити «маленьке диво», аби показати себе своїм новим уболівальникам. Бо ж наша зірка грає тепер за стамбульський «Фенербахче». Повірив би хтось ще десять років тому, що один з кращих форвардів України старанно пробивається до складу турецької команди? Змінився час, турки стали світовими лідерами, а ми поки що ніким не стали.
Зате у захисті ми зіграли досить надійно. Принаймні нагод забити у турків було не більше, ніж у наших. Захищалися українці, як ведеться, більше числом, ніж вмінням. Саме допомога півзахисника Гусіна, який двічі опинився останнім біля наших воріт, вберегла українців від неминучих голів. Ті ж, хто мав бути на останньому рубежі оборони, були успішно обіграні швидкими і технічними нападаючими турків на чолі з Ільханом і могли лише спостерігати за героїзмом товариша по команді.
Навряд чи доречний тепер детальний аналіз гри. Ліпше повірити візуальному враженню. А воно було приємне. Національна команда України вже не тремтить перед сильним суперником, як тремтiла перед німцями позаторік у Дортмунді. Команда тепер не тільки руйнує, сподіваючись на черговий «подвиг» Шевченка чи посмішку удачі. Проглядаються награні зв’язки, які не втрачаються в разі заміни виконавців. Починає вимальовуватись гра, якої у нашої збірної по-справжньому ніколи і не було, якщо не рахувати часів, коли збірна була перевдягнутим київським «Динамо» у повному складі.
Якщо 29 березня в офіційному відбірковому матчі з Іспанією національна команда України саме гратиме, а не заважатиме грати гостям, є привід сподіватися на успіх. Іспанці, до речі, обіграли таки німців у товариській грі. Тим цікавішим буде їхній двобій з українцями в Києві.
