Це — складова частина європейської історії свободи
Падіння стіни 20 років тому є для мене однією з найпрекрасніших і найважливіших подій XX сторіччя. З одного боку, вона внесла давно назрілу поправку в одну зі страхітливих політичних помилок, із якими пов’язано багато людських трагедій. Але, разом із тим, падіння стіни слугує символом громадянської мужності та життєвої потреби людей у праві, свободі й демократії. Адже те, що східні німці з великою відвагою та з готовністю на особисті жертви здійснили 1989 року — і не в одному Берліні — і що стало передумовою об’єднання Німеччини, було мирною революцією не лише заради об’єднання, а й в ім’я права та свободи. І це була революція, яка виступала за право брати участь у прийнятті рішень. «Народ — це ми!» — скандували люди, котрі вийшли на демонстрації восени 1989 року в багатьох містах НДР, — до речі, це сталося ще до висунення гасла: «Ми — один народ!», яким вони висловили і свою волю до об’єднання.
Я не маю жодних сумнівів у тому, що історія об’єднання Німеччини — це історія успіху. Після мирної революції на сході Німеччини й відновлення німецької єдності, що відбулося 3 жовтня 1990 року, були неймовірні зусилля громадян в обох частинах Німеччини, спрямовані на економічну розбудову. Ніде й ніколи раніше одна частина країни не надавала такої підтримки іншій частині. При цьому зовсім не означає, що, визнаючи це як успіх, ми залишаємося сліпі відносно тих проблем, які нам усе ще доводиться долати й після того, як минуло двадцять років. Хоча слід би — як у Німеччині, так, імовірно, і в інших країнах — з’ясувати для себе, що ці проблеми є здебільшого спадщиною комуністичної безгосподарності, а не наслідком усунення диктатури.
Беззаперечним є те, що, усунувши диктатуру НДР, революція 1989 року досягла неоціненного прогресу: втілення права людини на свободу. Такий баланс не допускає постановки питання про окупність здійснених витрат. У зв’язку з цим пам’ять про революцію 1989 року може і повинна зміцнити усвідомлення цінності свободи. Це свобода, яка передусім передбачає особисту свободу діяти і приймати рішення, свободу як шанс самому брати у свої руки життя і влаштовувати його на власний розсуд і на свою відповідальність. Свобода і державний правовий порядок західнонімецької демократії випромінювали таку привабливість, що тисячі людей готові були в часи розділення ставити на карту своє життя заради подолання смертельного кордону. Втеча тисяч людей після розділення Німеччини — всього втекло понад 2,5 млн. осіб — призвела 1961 року до будівництва стіни, а через втечу тисяч людей 1989 року довелося знову відкрити цю стіну.
Мирна революція, що привела до падіння стіни, — це не ізольована подія, вона є частиною європейської історії свободи й об’єднання XX сторіччя. У зв’язку з цим не можна не пригадати Празьку весну та польський рух «Солідарність». Варто назвати Угорщину, яка пробила першу діру в Берлінській стіні після прийняття двадцять років тому суверенного рішення про відкриття кордону в бік Австрії, що спричинило ланцюжок подій, котрі скінчилися, зрештою, мирним і вільним об’єднанням німців. Не треба також забувати правозахисний рух за свободу в Україні, а саме Українську Гельсінську групу. Її боротьба за демократію та права людини була жорстоко придушена у 70-ті роки.
Сьогодні ми маємо можливість сформувати спільне розуміння історії протесту на Сході та Заході, розуміння, що розцінює цей день як день пам’яті про складову частину європейської історії свободи й об’єднання XX сторіччя. Падіння Берлінської стіни, що відбулося два десятиріччя тому, було в цій історії не початком, а результатом розвитку, що розпочався за багато років до цього. Хоробрі чоловіки й жінки просували його вперед не лише в Німеччині, а й майже всюди в Центральній і Східній Європі. Завдяки їхньому спільному внеску право та свобода змогли перемогти свавілля і придушення.
Завдяки падінню Берлінської стіни було визначено не лише розкол Німеччини; після розвалу Радянського Союзу та краху комуністичної системи закінчився і розкол європейського континенту. Від самого початку, щойно східні сусіди, включаючи Україну, почали прагнути інтеграції до європейських структур і демократичної та ринкової економічної трансформації, Німеччина почала надавати їм підтримку. Між Україною та Німеччиною існують чудові економічні відносини, здійснюється жвавий культурний обмін. Майже чотири тисячі українців навчаються в університетах Німеччини. Що до Європейського Союзу, Україна є одним із найважливіших адресатів Європейської політики сусідства в Центральній і Східній Європі, в межах якої співпраця досягає великого прогресу.
Цього року німці відзначають не лише 20-ту річницю падіння стіни, а й 60 років від заснування Федеративної Республіки Німеччина. Першим канцлером іще молодої держави був Конрад Аденауер. Іще 1954 року він констатував: «Об’єднання Європи було мрією небагатьох. Воно стало надією для багатьох. Сьогодні воно є необхідністю для нас усіх». Я радий, що сьогодні це все більше стосується і країн Центральної та Східної Європи, звісно, не в останню чергу й України!
