«Центри вільної думки і громадянської активності»

17 грудня у столичному камерному театрі «Сузір’я» під гаслом «Вокал і бокал!» відбувся Волинський вечір. На нього завітали друзі, партнери й автори нашої газети, а також представники волинської «діаспори» у Києві й гості з «материкової» Волині.

Ідея організувати таку клубну вечірку належить Волинському національному університетові імені Лесі Українки й «Дню». Торік одному із журналів головний редактор Лариса Івшина, як побажання до Нового року, запропонувала свій рецепт національної ідеї. По-перше, нам треба за будь-якої нагоди хвалити одне одного (публічно й заочно). По-друге, кожен достойний українець, який знає другого достойного українця, повинен познайомити його із третім (якщо ті ще не знайомі) — для взаємного інтересу й задоволення. І по-третє, всі вони мають зустрітися за щедрим столом і відчути, як добре жити в країні, вибудуваній на позитиві... Саме так було цього разу. Вечір став оригінальною презентацією Волинського університету. Це було продовження кількарічної співпраці «Дня» із університетами, мета якої — створення й упровадження соціального капіталу. У нас склалися дружні стосунки із Острозькою академією, Дніпропетровським гірничим, Запорізьким, Одеським, Чернівецьким і Черкаським університетами. Але 2007 рік пройшов, так би мовити, під знаком Волинського університету, який відомий багатьма цікавими ініціативами. Зокрема, на його базі діє науково-дослідний інститут з вивчення творчості Лесі Українки. До речі, це — перший (і поки що єдиний) науково- дослідний інститут при вищому навчальному закладі в Україні! Тут уперше буде видано повне 16-томне видання творів поетеси, публіциста та громадського діяча. А ще Волинський університет курує Шацький національний парк. Навіть провів міжнародну конференцію з проблем і перспектив садово-паркової перлини. Надалі її планується проводити раз на два роки і до участі запрошувати представників знаних заповідників світу. Для цього будується база на 300 місць. А на озері Світязь буде розроблено спеціальний маршрут. «Від Луцька до Києва, Варшави і Вільнюса — однаково 400 кілометрів. Тому очевидно, що евроінтеграційні процеси повинні проходити через Волинський університет», — чи то жартома, чи то всерйоз пояснює ректор Ігор Коцан.

Фактично, це — повернення до давніх українських традицій. Університети стають епіцентрами інтелектуального і культурно- духовного життя краю й усієї країни та відіграють значну роль у становленні громадянського суспільства. Тому саме зараз потрібна кооперація та підтримка одне одного.

«Шановні пані та панове! Надзвичайно приємно напередодні свят, які в Україні розтягуються, як правило, на місяць, бачити дорогих людей, — розпочала Лариса Івшина. — Одна частина нашого зібрання — інтелектуальна еліта України. Інша — добірно представлені «зірки» політики. Ще інша — представники дипломатичного корпусу. Крім того, тут частково присутня волинська «діаспора» в Києві. Приїхали й гості з «великої» Волині, зокрема Петро Кралюк, проректор Острозької академії, з якої, власне, й розпочалася наша дружба з університетами. Це додало мені впевненості в тому, що Україна має ще один великий незадіяний потенціал. Також спеціально прибули члени Острозького клубу вільного інтелектуального спілкування молоді — молоді люди, які наважилися встати з-за студентських лав і поїхати у інші міста, щоби поговорити з однолітками про українську ідентичність, про те, що потрібно навчитися жити разом у своїй прекрасній країні, яку ще не так добре знаємо. Тільки тепер українські університети повертають собі історичне значення і, можна сказати, стають локомотивами для кожного регіону. У випадку з Волинським університетом фабула виникла так: цьогоріч він отримав статус національного. Це — подія для всього краю. Це вкотре підтверджує думку, що університет може своєю діяльністю тонізувати весь простір навколо себе». «Колись після поразок Київської Русі у центрі з Києва українську ідентичність приймала до себе та зберігала Волинь, — продовжила Лариса Олексіївна. — Тим не менше, волиняни не хворіли на манію величі. Вони поверталися знову до Києва і поверталися з великою любов’ю, як пише про це зокрема один із кращих прозаїків ХХ століття Улас Самчук».

В атмосферу давньої Волині гостей занурив унікальний гурт «Хореа козацька». «Коли запитують, із чим для мене асоціюється Волинь, — розмірковував реліктовий бандурист Тарас Компаниченко, — відповідаю, мовляв, з величною, ще не пізнаною історією: історією толерантності, історією культурних упливів, зрештою, історією могутньої держави, де демократія була справжньою цінністю».

Гурт виконав імпозантний острозький наспів ХVI століття «З нами Бог!» (він побутував при дворі князя Острозького), твір на вірші Дем’яна Наливайка (до речі, одного із перших випускників Острозької академії) і вишуканий бенкетний кант ХVII cтоліття «Пийте, браття, попийте»... Овації! Вигуки «Браво!» і... запитання. «Деякі твори, які виконуєте, були ще до нотної грамоти. Де ви їх знаходите і як розшифровуєте?» — цікавився Євген Марчук. За словами Тараса, музиканти використовують маловідомі опубліковані в Україні або Польщі твори, а також праці, надруковані ще до революції. Крім того, працюють у архівах, здебільшого приватних, тут і за кордоном та скуповують антикваріат.

Для підсилення волинської тональності чоловічий квартет «Акорд» Волинського університету заспівав повстанських пісень та народних, які побутують у їхньому краї. А потім додав народних творів, популярних на великій Україні. Це було, так би мовити, втілення першої частини гасла «Вокал і бокал!». А щодо бокалу, то він — приємний супровід до традиційної волинської кухні, а головне — спілкування.

«День» звернувся до гостей Волинського вечора, які, до речі, часто виступають на сторінках нашої газети, із таким запитанням: «Як зміцнити роль університетів, посилити їхню вагу в суспільстві?»

Ігор МІТЮКОВ, генеральний директор Інституту фінансової політики:

— Ідея проведення презентації Волинського університету у відомому камерному театрі «Сузір’я» — прекрасна! Я приємно здивований: скільки знайомих облич, з якими раніше працював чи зараз працюю та, сподіваюся, буду працювати і товаришувати — або волиняни, або випускники університетів Волинського краю... Атмосфера — невимушена. Очевидно, гості чудово відпочивають, а деякі з них для себе відкривають Волинь або ж дізнаються про неї більше. Ось таке вдале поєднання приємного з корисним.

На мою думку, для того, щоб підвищити роль і значення університетів, треба, по-перше, обмежити їхню кількість. А по-друге, прогресивним вищим навчальним закладам дати більше свободи та грошей.

Ірина ВАННІКОВА, прес-секретар Президента України:

— Це дуже дієвий і надзвичайно ефективний спосіб робити презентацію університету таким чином. Як мінімум — запам’ятовується! Як максимум — хочеться Волинський університет відвідати самому! Можливо, навіть туди відправити навчатися своїх дітей...

Насправді дуже багато залежить від навчальної програми, методів і методики навчання того чи іншого вищого навчального закладу. Я закінчувала Києво-Могилянську академію. Можу сказати, що в 1996 році, коли вступала, вона вже була досить прогресивною, хоча існувала лише три — чотири роки. Між іншим, це також завдяки професійному піару закладу і, безумовно, освітній програмі та методиці навчання. Те ж можна сказати про Острозьку академію. Але щодо інших університетів... Тут якраз держава, зокрема Міністерство освіти та науки України, мала би приділити увагу модернізації освітньої програми й вищої школи загалом.

Власта ШОВКОВСЬКА, директор із зовнішніх зв’язків благодійного фонду «Розвиток України»:

— Із цікавістю прочитала книжку- альбом «Мої університети». Можу сказати як директор із зовнішніх зв’язків, яка часто їздить по країні, що хочеться Ларису Олексіївну наслідувати. Ми (наш благодійний фонд і «День») навіть планували зробити спільну акцію в Донецьку. Тепер я подивилася, як це має виглядати, щоб таку чи подібну презентацію все-таки організувати на Донбасі. Тому що, на моє переконання, треба цікавитися одне одним, пізнавати одне одного, а не замикатися на собі... Тоді й на свою країну, зрештою — на світ дивитимешся по-іншому.

Святослав КРАВЧУК, заступник голови Волинської державної адміністрації:

— Гадаю, на сьогодні вже всі усвідомили, що без прогресивних університетів, які надаватимуть якісну освіту, ми будемо серед третьосортних держав, які ні на що не впливають у світі.

Пригадаємо, що, ще починаючи від князя Святослава, Україна робила освітні прориви: видання Острозької Біблії, конституція Пилипа Орлика... Крім того, в українського народу завжди була риса — навіть у скрутні часи люди вишукували можливості дати дітям освіту. Це є в нашому національному характері! А отже, це нам допоможе змінюватися на вимоги часу та швидко реагувати на виклики сучасності.

Всеволод ЛОСКУТОВ, радник-посланник посольства Російської федерації в Україні:

— Перш за все, університетам треба фінансово та організаційно допомагати. Як із боку спонсорів, так і з боку держави. Потрібно створювати умови для розвитку, щоб більш прогресивною та сучасною була база навчальної та наукової роботи. Адже університети — це наукові, гуманітарні й медичні центри. Також важливо, щоб були відповідні соціальні умови для студентів, та й організація їхнього відпочинку й умов проживання. Отже, необхідна конкретна допомога та модернізація навчального процесу, адже світ змінюється. Цікавий досвід є в Україні і в Росії, тому я вважаю, дуже важливим є обмін досвідом між країнами.

Що стосується співвідношення між державними і приватними університетами, то це залежить від особливостей кожної країни. Але треба звернути увагу на те, що не всі в змозі навчатися у приватних закладах. Також важливо, щоб якість підготовки фахівців у державних університетах була не гіршою, ніж у приватних.

Райнгард ШЕФЕРС, Надзвичайний i Повноважний Посол Федеративної Республіки Німеччина в Україні:

— Складно відразу щось сказати про зміцнення ролі українських університетів. Треба подумати... У Німеччині, наприклад, головним чином університети державні й фінансуються земельними урядами. Головна особливість нашої федеральної системи полягає в тому, що університети залежать від регіонів. Я думаю, що цей приклад може наслідувати Україна. Адже при цьому частина фінансування в нас здійснюється через федеральний уряд у Берліні. Приватні університети є у Німеччині. Але це часткове явище, бо вони не відіграють важливої ролі. Зазвичай, такі університети існують у певних областях. Наприклад, в економічній сфері є елітні університети, проте вони маленькі. І вони не можуть конкурувати з державними.

Муцуо МАБУЧІ, Надзвичайний i Повноважний Посол Японії в Україні:

— Я думаю, що українські студенти дуже працьовиті та старанні.

А як підняти значення й роль університетів? Гадаю, важливо, щоб у студентів, які навчаються в університетах, було відчуття, що вони беруть участь у будівництві нації. Щоби кожен із них знав, що є частиною важливої роботи з будівництва нації. Якщо студенти налаштовані таким чином і матимуть подібну мотивацію, тоді, я вважаю, загальне ставлення буде поліпшено й увага буде сконцентрована на навчанні. І тоді навчання буде корисним для будівництва майбутнього України.

Я вважаю, що роль державних університетів є дуже важливою. Водночас і приватні університети також можуть багато чого зробити. Співіснування між державними та приватними університетами є необхідним. Тому я гадаю, що в Україні потрібні як державні, так і приватні університети.

Віра УЛЬЯНЧЕНКО, губернатор Київської області:

— Ми виросли, коли роль університетів була доволі вагомою. Наприклад, для мене вступ у Київський університет був нездійсненною мрією! Крім того, тоді університети мали велику підтримку держави. І треба сказати, навчальні заклади давали універсальні знання. Сьогодні, очевидно, потрібно посилити роль держави в підтримці вищої школи. У порівнянні із випускниками інших країн, на мою думку, наші більш адаптовані до реального життя, але одночасно менше, так би мовити, спрямовані на майбутнє — університетська база потребує серйозного вдосконалення. А ще складається враження, що ми ніяковіємо, потрапляючи в університетське середовище будь-якої країни. Але знання, що отримують наші студенти, набагато глибші, ніж загальноуніверситетська програма за кордоном. Тому слід почуватися розкутіше, адже ще досі маємо комплекс, що все іноземне — краще.

Костянтин ГРИЩЕНКО, екс-міністр закордонних справ України:

— Цікава презентація Волинського університету. Представлені волинська культура, традиції гостинності. А все разом дає уявлення про волинську землю. Думаю, це працює й на регіон, і на державу в цілому. Кожен край має свою унікальну історію. І без університету, який, базуючись на українських освітянських традиціях, мав би бути осередком культурно-інтелектуального життя регіону, неможливо побудувати успішне суспільство. У тому і є проект регіонального рівня.

У світі чимало прикладів, як підіймалися громади, фактично повністю відокремлені від еліт. Тобто еліта або була зневірена у тих цінностях, або просто витіснена із того ж суспільства через зовнішні чинники. Візьмемо Квебек в Канаді. Свого часу десять тисяч франкомовних квебекців залишилися під владою Англії, між іншим, тоді ще не такої цивілізованої, як тепер. Їм не дозволяли мати свої вищі навчальні заклади. Одним словом, не дозволяли мати всього того, що підтримує дух. Вже протягом 20—30 років, починаючи із 60 х, створені університети в основних регіонах цієї провінції. І зараз квебекці — одні із найосвіченіших людей у світі. Горда частина великої Канади. Ми можемо це цілком зробити у себе вдома.

Станіслав КУЛЬЧИЦЬКИЙ, заступник директора Інституту історії України НАН України:

— На мій погляд, реформа університетів повинна відбуватися одночасно із реформами Національної академії наук України. Невипадково на Заході вчені, які вже сказали своє слово в науці, мають що сказати і студентам. Тому там якість навчання все ж вища. Є на Заході заклади, випускники яких потім стають нобелівськими лауреатами. На жаль, у нас немає нобелівських лауреатів. Чому так? Причин багато. Найголовніша — наша молодь не отримує потрібної підготовки. На сьогодні багатьом ВНЗ надали статус національних. Думаю, не варто було це робити, адже все-таки необхідно, аби були елітні навчальні заклади. Крім того, оскільки ми увійшли в ринкову економіку, важливо, щоб університети працювали в ній. Це не означає, що плата за начання значно зросте. Натомість університети створюватимуть свої фонди. Спілкуючись з американськими й канадськими університетами, усвідомлюємо усю парадоксальність ситуації. У них є фонди, які немає кому використовувати, а у нас — світлі голови, які нічим утримати в науці... То ж для того, щоб піднімати роль університетів, потрібна системна реформа університетської освіти.

Ігор СМЄШКО, президент громадського об’єднання «Центр стратегічних досліджень та аналізу»:

— Ця презентація — красномовний приклад для університетів країни. Я б сказав так: якби у кожній області знайшлася така Лариса Івшина, ми би зробили прогрес у відновленні національної гідності, поверненні поваги до нашої історії та культури.

Вважаю, що українській вищій школі потрібне сприяння на найвищому державному рівні. Причому ця підтримка цілком можлива навіть в умовах сучасної фінансової ситуації в державі. На культурі й науці не можна жодним чином заощаджувати. Україна має всі ресурси для того, щоб Міністерство культури і освіти стало найзаможнішим міністерством. Для цього потрібно одне — політична воля та відповідний державний провід.

Василь КРЕМЕНЬ, екс-міністр освіти та науки України, академік НАН України:

— Я переконаний, що з прогресом людства значимість освіти, й університетів зокрема, зростає. Сьогодні це особливо яскраво видно, бо ми рухаємося до «знаннєвого» суспільства. Суспільство знань — це не тільки нові інформаційні потоки і відповідні комп’ютери, засоби інформаційного сполучення, а перш за все людина, яка здатна жити, функціонувати на основі знань. А «знаннєву» людину ми не можемо виховати без сучасної школи й університету. Та щоб ці установи були ефективнішими і їхня роль зростала, вони повинні суттєвим чином змінювати свою діяльність. Освіченість сьогодні передбачає знання як методологію, основу поведінки, діяльності й життя. Знання як база, як основа життя людини. Університети та школи повинні таким чином перебудовувати свою діяльність, щоб знання засвоювалися не для того, щоб їх переказати на іспиті чи на заліку, а для того, щоб вони були основою, підвалинами функціонування людини. Це перше. А друге — це те, що людство вступає в інноваційний тип прогресу, коли ідеї, технології, знання змінюються швидше, ніж одне покоління змінює інше. Не можна навчити в традиційних, навіть найкращих, школі чи університеті на все життя. Тому виникає завдання перед школами й університетами: навчити людину отримувати знання впродовж життя. Потрібно сформувати націю, яка б постійно навчалася. І на цій основі ми зможемо сформувати модерну, сучасну українську націю, а не надмірно консервативну, ортодоксальну, що ми, на превеликий жаль, дуже часто демонструємо.

Євген МАРЧУК, екс-прем’єр-міністр України, екс-міністр оборони України:

— Я думаю, що еволюція державного й міжнародного життя буде з кожним роком підвищувати попит на освічених і високопрофесійних людей. Сьогодні будь-яка серйозна фірма уже не просто дивиться, чи є в людини вища освіта, а звертає увагу на те, чи це випускник престижних університету чи академії. Я думаю, що сам попит сприятиме тому, щоб високопрофесійні кадри з’являлися на ринку праці. Але тут також дуже багато залежить від перших посадових осіб — які імпульси, які планки вони виставляють у суспільстві — президент, прем’єр, голова Верховної Ради, голова Конституційного суду, голова Верховного суду. Також мають значення просто впливові люди, які не займають постів, але є авторитетами в суспільстві — чи моральними, чи політичними, чи науковими. Дуже багато нарікань звучить на адресу перших державних осіб, і вони справедливі. Але я переконаний, що вже через один — два політичні цикли на перших посадах не буде людей, які не володіють державною мовою і не вміють грамотно писати. Перші особи держави мали б проходити своєрідне тестування у двох-трьох університетах держави. Ну от, наприклад, президентські вибори. Ні в який закон і конституцію не можна вписати, що кожен із кандидатів у президенти повинен виступити, наприклад, у Волинському національному університеті, в Острозькій чи в Києво-Могилянській академіях перед студентами. Але добре було б, якби студенти могли проекзаменувати кожного кандидата. Це означає, що президент як глава держави, незалежно від того, ким він є і яку політичну партію представляє, повинен розумітися на дисципліні «Держава і право», знати історію (не книжкову, а реальну) своєї держави. Також голова держави мав би хоча б мінімально знати якусь із іноземних мов, перш за все — англійську. Зараз часто трапляються такі ситуації (я в них потрапляв декілька разів, перебуваючи на посаді прем’єр- міністра), коли зустрічаються глави держав без преси і перекладачів. Але знання мов — це для нас поки що екзотика. Глава держави — головнокомандувач Збройних сил України, а це означає, що він повинен знати мінімум того, що стосується управління Збройними силами. Таке екзаменування кандидатів повинно стати традицією. Хто не пройшов студентського жартівливого, але разом із тим серйозного атестування, у того моральний мінус як кандидата на президентську посаду. Я, до речі, пропонував запровадити таке екзаменування ще 1999 року. Мою ініціативу тоді ніхто не підтримав. Я переконаний, що половина кандидатів, а може, і більше, зійшла б з дистанції. Тобто, окрім того, що держава може внести в закони, дуже багато залежить від напрацьованих нових традицій. Ясна річ, державні мужі тут не проявлятимуть ініціативи, а от університети можуть зробити їм своєрідний виклик. Я думаю, що з часом якщо не ця, то близька до цієї ініціатива все-таки виникне.

Віктор НАБРУСКО, голова Національної радіокомпанії України:

— Сьогодні освітня сфера доволі ріноманітна. Є багато міст, у яких 25—30 відсотків населення складають студенти. З одного боку, це радує, але є й інша сторона, дуже суттєва, яка стосується, зокрема, журналістики (і я це дуже добре відчуваю), — це фаховий професійний рівень підготовки кадрів. Тому саме університетська складова має бути тим флагманом, який визначить високий фаховий, продуктивний рівень і затребуваність для суспільства. ВНЗ, які будуть затребувані для суспільства, будуть авторитетними. Тому головне завдання — щоб кожна університетська програма мала якийсь виокремлений спецкурс, якусь родзинку. У такий спосіб університетський рівень зростатиме. У нас колосальні традиції, але треба не законсервовуватися, а адаптуватися до світових стандартів, враховуючи при цьому національні інтереси.

Валентина РУДЕНКО, радник Президента України:

— На жаль, наша країна пережила перехід від радянського періоду до абсолютно непрогнозованого та нестабільного часу. Очевидно, що постраждали суспільні цінності. Але саме надходить час, коли ми повертаємося до справжніх цінностей, серед яких — здобуття якісної освіти. Можна спостерігати, як молоді люди налаштовані вчитися — вони здобувають одну освіту, потім — другу. Мабуть, доречно зауважити, що студенти мають їздити університетами країни для того, щоб ближче познайомитися одне з одним і більше спілкуватися, як це практикується у світі. До речі, добрий приклад у цьому подає Лариса Івшина.

Що стосується проведеного заходу, то для мене це своєрідний культурний шок. Мені дуже сподобалося, що на ньому були присутні й студенти, й ректор університету, й чудовий університетський квартет, відомі українські та закордонні діячі. Такі речі потрібно робити частіше, тобто започаткувати прекрасну традицію, щоб кожен край влаштовував такі вечори. Бо традиції — дуже важливий компонент нашого життя.

Інна НОВАК, доцент Дипломатичної академії при МЗС України, директор Міжнародного центру протоколу та етикету:

— Це була дуже цікава і вдала презентація. Я багато чула від Лариси Олексіївни про Острозьку академію і Волинський університет. Можу сказати, це виграшна справа — покладати надії на молодих людей. Це, так би мовити, розумно вкладені інвестиції, оскільки вони вкладені в майбутнє.

А щодо університетів, то їхню роль можуть зміцнити, вочевидь, неординарні особистості, які будуть при їхньому керівництві, і повернення до давніх українських традицій. А також, звісно, співпраця держави із соціально-відповідальним бізнесом.

Микола ЖУЛИНСЬКИЙ, академік НАН України:

— Я переконаний у тому, що рівень університетської освіти, їхня автономія — це найоптимальніший показник духовного стану суспільства. Тому університети в Україні повинні пройти доволі прискорений процес самовизначення як центри вільної думки, формування інтелектуальної еліти, як осередки громадянської активності та відповідальності. Я вважаю, що сьогодні вже досить серйозні кроки в цьому плані зроблені. Ми маємо прекрасні університети за, так би мовити, кліматом, атмосферою. Я думаю, що ці ВНЗ сьогодні акумулювали і світовий, і національний досвід з утворення університетів, які б відповідали тим потребам модернізації українського суспільства, що стоять сьогодні дуже гостро. І суть навіть не в тому, що нам потрібно інтегруватися у світовий освітній простір. Мова про те, що потрібно заявити про себе у світі. А це можливо лише за умови, коли пріоритетом для нас буде освіта, наука, культура, інтелектуальний потенціал нації. І багато також залежить від того, як ми самі сприйматимемо університети. Ми розуміємо, що без цього розвиток України як модерної держави неможливий. Гадаю, що для цього у нас є оптимістичні перспективи. Спершу ми повинні перейти на незалежне тестування. Таким чином, подолати корупцію в університетах.

Ольга ГЕРАСИМ’ЮК, телеведуча, народний депутат, член партії «Наша Україна»:

— Університети завжди були освітніми осередками найціннішого. Навіть у дуже смутні часи. Сьогодні Лариса Івшина сповідує таку філософію, що головну увагу ми повинні звертати саме на освітні заклади. Я так само буваю в університетах і бачу, що там зосереджується наше майбутнє. І студенти справді дають надію на зміни за рахунок нового покоління, нового мислення, нових поглядів. І жодна прикрість абсолютно не може зупинити цього. Сьогодні у нас є приклади університетів, якими ми можемо пишатися: Києво-Могилянська академія, Острозька академія, Волинський університет... Гадаю, що в подібних закладах лишилося багато справжнього, зокрема, й науки. Бо вони мають зв’язок із світом. Можна лише подивитися на бібліотеку в Острозі. Але насправді у нас ще залишається багато проблем, які потрібно вирішувати. Насамперед, реформувати систему освіти. Адже те, що відбувалося у нас останнім часом, було політикою. Тому якраз зараз ми стоїмо на порозі змін, але ми часто це говоримо, а головне — зробити крок. І саме на Волинському вечорі у мене з’явилася надія, адже це не студенти приїхали до столиці, це наукова столиця приїхала до нас.

Лілія ПУСТОВІТ, дизайнер:

— Тараса Компаніченка я знаю давно, але у складі «Хореї козацької» чула його вперше. Як людина, яка медитує і яка здатна сприймати вібрації і енергетику, на виступі гурту я одразу відчула, що вона сильна і дуже позитивна. Обличчя хлопців — ніби з якихось українських картинок або ікон. Вони самі по собі дуже гарні хлопці і випромінюють надзвичайну святість і духовність. За декілька хвилин їхнього виступу ти отримуєш такий заряд енергії і духовності! Я, наприклад, одразу подумала, що можна було б співпрацювати з якимось діджеєм, який би, залишивши традиційне, поклав цю музику на сучасний біт. Потрібно, щоб люди почули музику «Хореї козацької». Можливо, я зроблю показ під таку осучаснену старовинну музику. Усе, що стосується пробудження енергії, духовності в людині — це те, чим треба займатися кожен день. Дякую Ларисі Івшиній за те, що вона цим переймається.

Освіта — це те, без чого не може існувати країна як така. Повинні врешті-решт бути місця, де виховують молодь, лідерів нації, тих, хто вестиме країну у майбутньому. Звичайно, тільки університети можуть дати країні таких людей. Мені дуже приємно чути, що хлопці, які навчаються в Ітоні, хочуть згодом повернутися в Україну і займатися соціальною політикою, щоб розвивати Україну. Суперважливо також, щоб наші університети давали освіту не меншого рівня і щоб колись англійці мали нагоду приїхати й навчатися у нас — у Волинському, Київському університетах чи Острозькій академії. А насправді це залежить від кожного з нас, як і решта речей у цій країні.

Ігор ЮХНОВСЬКИЙ, директор Українського Інституту національної пам’яті:

— Я — волинянин, і моя дружина — волинянка, тільки я з-під Берестечка, а вона — з Плужного. І вже тому нам на цьому вечорі було дуже приємно. Коли я подивився на всіх дуже гарних жінок, які сиділи у цій залі, я подумав, що всі вони чомусь мають дуже подібні обличчя — круглі, прямі з добре відкритими й гарними очима. Я вважаю, що це характерно для волинянок. Я, звичайно, дуже радий за Волинський університет, якому надано статус національного, і за його хорошого ректора. Але найбільше я радий, що всі вони мають тут такого великого захисника і популяризатора своїх талантів та умінь, як газета «День». Я бажаю, щоб газета «День» була ще більш тісно пов’язана з Волинню, бажаю всім працівникам видання доброго волинського здоов’я, а особливо головному редактору Ларисі Івшиній.

Колись давно, коли Японія програла війну, під час свого виступу імператор країни сказав, мовляв, не знаю, що точно ми маємо зараз робити, тож, давайте розвивати науку. І так ця країна й розвинулася. Якщо ви запитаєте, чому зараз Україна отримала незалежність, але не могла цього зробити у, припустимо, 1918 році, то це тільки тому, що ми зараз маємо своїх українських інженерів, математиків, фізиків, біологів, філологів. Волинь мала основу, завдяки якій Україна могла стати незалежною. І це має стосунок до кожної частини України.

Єдиним освітнім центром на Волині повинен стати Волинський університет, він має особливі теми стосовно України. Університет має Шацькі озера. Це унікальні природні озера з унікальною водою і місцевістю. Збереження і вивчення цієї природи — це велике завдання цього університету. Університет має Лесю Українку, і її спадок — це також завдання університету. Також тут завжди були хороші математики й фізики. Я думаю, що і цим Волинський університет пишатиметься. Одним словом, Волинський університет має стати основою Волині.

Валентина ПАВЛЕНКО, помічник директора української служби «Радіо «Свобода»:

— Це не зовсім звичний, але дуже цікавий спосіб презентації. Очевидно, кожен після цього вечора відчув себе українцем по-справжньому. Це почуття виринуло десь із глибини єства. Сама я з Черкащини, але все одно була щаслива, що у мене є Волинь. Як би так показати Черкащину!

Про роль університетів, їхній вплив на суспільство думала, коли побувала в Острозькій академії і зустрілась з її ректором Ігорем Пасічником і проректором Петром Кралюком. Які прекрасні й розумні люди, віддані своїй справі! Якщо українськими університетами керуватимуть люди рівня Пасічника, Брюховецького, тільки тоді університети впливатимуть на формування громадянського суспільства в Україні. Знаєте, подивишся на «еліту», яка засідає у Верховній Раді, і огортає такий відчай... Думаєш, все пропало... А потім побачиш студентів Києво-Могилянської та Острозької академій, очевидно, Волинського університету, і розумієш — ось майбутня еліта!

Ольга РЕШЕТИЛОВА, член Острозького клубу вільного інтелектуального спілкування молоді, випускниця Острозької академії:

— Волинський вечір «Дня» не тільки залишив багато позитивних вражень, але й підштовхнув до несподіваних висновків. Головний із них — київській спільноті катастрофічно не вистачає простого українського спілкування, з піснями та українською мовою, щедрим столом, суперечками про те, який регіон України найгостинніший. І цей факт до певної міри жахає. Ми безперестанку говоримо про розкол між регіонами країни, а насправді проблема є і в іншому — в культурній та соціальній віддаленості столиці, як основного (або ж і єдиного) об’єднавчого центру, від регіонів. Звідси, як на мене, і проблеми невідповідності державної політики потребам мешканців провінції, і відсутність необхідного безперервного зв’язку між елітами регіонів тощо.

Інший висновок — в сучасному маркетинговому суспільстві кожен окремий український регіон, його традиції, здобутки, видатні постаті, потребують продуманої рекламної кампанії (як би це буденно не звучало). Волиняни продемонстрували чудовий приклад того, як використовуючи інформаційний привід — присвоєння Волинському університету статусу Національного — нагадати про неповторність своїх традицій та про значимість Великої Волині в історії та сучасності України. Коли ж представники кожного регіону почнуть працювати над позитивним іміджем своєї малої батьківщини, проблема об’єднання України відпаде сама собою.

Іван КАПСАМУН, член Острозького клубу вільного інтелектуального спілкування молоді, студент Одеського університету:

— Волинські вечори я б назвав ідеєю, яка вміє згуртовувати. Перебуваючи на цьому заході, я, наприклад, відчув свою маленьку Батьківщину — Буджак. Я сам за національністю гагауз, а нам, всім тюркським народам, де б вони не мешкали і не перебували, завжди притаманна згуртованість, тому в мене відразу виникла відповідна асоціація. Колективи, що співали, грали музику, наче повертали мене в минуле, в українську історію. Я задаю собі питання, чи може така згуртованість служити прикладом для всієї України? Звичайно, може! Українське різноманіття — це наше багатство, і його потрібно використовувати заради розвитку та процвітання всієї країни, треба робити акцент на тому, що нас об’єднує, а не роз’єднує. Взагалі, я дуже задоволений і вдячний газеті «День» і особисто Ларисі Івшині за запрошення і за те, що простий студент Одеського університету мав можливість перебувати на такому святі.

Петро КРАЛЮК, проректор Острозької академії:

— Позитив цього вечора в тому, що він певним чином представив на столичному рівні Волинь — регіон, який зробив і робить багато для того, щоб Україна була українською. Про Волинь в Україні знають не так- то й багато. Більше відають про козацьку Наддніпрянщину. Хоча рідко згадують, що засновником Запорозької Січі був волинянин — Дмитро Вишневецький. Згадують «український П’ємонт» Галичину, індустріальні регіони Сходу... Але ж чи випадково саме Волинь дала перших президентів України — Михайла Грушевського, який народився в Холмі, що в етнографічно-культурному плані був частиною Волині, й Леоніда Кравчука? І чи випадково на Волині з’явилася перша українська інтелігентна сім’я? Мається на увазі сім’я Косачів, яка дала нам Лесю Українку. Цей список «волинський заслуг» можна було б продовжити.

Організаторам вечора — і Ларисі Івшиній, і гостям з Волинського університету — вдалося створити атмосферу, коли присутні відчули дух Волині. І хоча хлопці з гурту «Акорд» виконували не стільки волинські пісні, скільки «загальноукраїнські», але ж інтерпретація була волинською. Певно, найбільше всіх здивував Тарас Компаниченко і його гурт. Ці диво-співаки не лише чудово грають, співають, а й намагаються відтворити давно забуті мелодії наших предків. І хоча для мене ті тексти, які озвучив Тарас (наприклад, вірші Даміана Наливайка), є добре знайомими, проте я ніколи не думав, що вони можуть так звучати і «брати за живе». Або його міркування про острозький наспів. Особисто для мене це ніби й не було відкриттям. Але Тарас змусив дещо по-іншому глянути на культурну діяльність князя Василя- Костянтина Острозького, зрозуміти його значення в цій царині. Доводиться лише жалкувати, що Тарас Компаниченко залишається маловідомим для української публіки. Як на мене, цей інтелектуал-співак, глибокий дослідник мав би не сходити з наших телеекранів, звучати на радіо. Але, на жаль, як казав президент-волинянин: маємо те, що маємо.

На Заході університети відігравали й відіграють важливу роль не лише в культурному житті. Вони є важливим елементом суспільного організму. У цих суспільствах є розуміння того, що університет має бути певною мірою незалежним і продукувати оригінальні (іноді навіть незручні) ідеї. Але ці ідеї потрібні, щоб розвивалося суспільство. Звідси повага до університетів як до інституцій. Відповідно, й повага до вчених і викладачів.

У нас ситуація інша. Ще за царських і особливо за радянських часів вищі навчальні заклади були поставлені на службу державі. Про автономію, незалежність від державних структур мова навіть не велася. За роки незалежності ситуація в цьому плані не змінилася. Будучи формально подібними до університетів західних, наші університети в своїй основі є іншими.

Як змінити цю ситуацію? Передусім усвідомити, що реальне становище університетів в українському суспільстві не є нормальним. Що з університету, який є на побігеньках у чиновників, користі мало. Якщо прийде це розуміння, можливо, ситуація почне змінюватися. Хочеться вірити, що так буде.