«У мене характер типового буковинця — впертий і мiцний» Алекс УРСУЛЯК :

— Пане Алексе, з моменту формування і становлення балету як виду мистецтва він пережив декілька піків свого розвитку. У різний час Франція, Італія і Росія, потiм — Радянський Союз, задавали тон у хореографії. Іще в 1970-ті роки ми пишалися: «І навіть у царинi балету ми попереду всієї планети». Нині пріоритети змінилися. На ваш погляд, яка країна є сьогодні законодавцем моди в балеті і які тенденції в сучасній хореографії?

— Мені здається, що балет третього тисячоліття буде інтернаціональним, без пріоритету чиєїсь конкретної школи. Цюріхський, Штутгартський і Гамбурзький балети, Паризька опера вважаються нині одними з найсильніших театрів у Європі, але кожна з їхніх труп має свій образ. Наприклад, Гранд-Опера намагається зберігати в репертуарі класику, в них багато балетів, поставлених Рудольфом Нуреєвим. Роял-Балет, скільки може, зберігає постановки Мік- Мілена, але, звичайно, смаки змінюються. Тепер модними хореографами є Форсайт, Ноймайєр, Шпьорлі, які оригінально ставлять сучасні балети. Однак, між іншим, вони практично все виконують на пальцях, а це зовсім інша постановка стопи. Я вважаю, що, використовуючи класику, треба намагатися знайти нові способи вираження пластики й тоді танець стане співзвучним нинішньому дню. Балет — це не музей, а живе мистецтво. Проте є шедеври, які треба зберігати як школу танцю. Це, передусім, «Лебедине озеро», «Жизель», «Спляча красуня», «Баядерка». Але треба шукати власні теми й способи самовираження, тому що інакше ми втратимо публіку. Театр — це діалог. Тільки, знайшовши свою тему, треба розповісти її власною мовою — мовою пластики. Цього разу я зі своїми ученицями привіз до Києва класичний номер па-де-катр із балету «Спляча красуня» Чайковського (це я назвав би хореографією Петіпа очима сьогоднішнього дня) та модерн — свою власну постановку «Мрії», на музику Майка Наймана з фільму «Фортепіано». Спочатку це був просто хореографічний етюд, в якому я спробував пояснити балеринам, як танцювати кохання, зародження почуття, закоханість. Мої учениці показали і знамениту постановку Вiльяма Форсайта «Пісні про кохання», навіяну музичними шлягерами 1960-х років.

— Західні хореографи віддають перевагу тому, щоб у сучасних постановках артисти танцювали босоніж. Як ви вважаєте, пуанти залишаться в балеті майбутнього?

— Безумовно. Між іншим, на Заході вже минає мода танцювати лише босоніж, і нинішні балетмейстери повертаються до пуантів. Бо це споконвічне прагнення людини відірватися від землі. Модерна хореографія нині ставиться саме на пуантах.

— Вас називають майстром створення зірок. Як ви вважаєте, нині серед ваших учнів є майбутні Макарови, Малахови та Нуреєви?

— Наталя Макарова, Володимир Малахов та Рудольф Нуреєв — яскраві індивідуальності. І, мені здається, якщо хтось буде сліпо їх копіювати, то не досягне успіху. Треба знаходити власний шлях у творчості. Якщо ви подивитеся на небо, то там мільярди зірок і всі вони різні. Для педагога дуже важливо вчасно розпізнати талант і допомогти йому розкритися. У балеті тренінг дисциплінує артиста, відточує техніку. Без щоденних репетицій ніхто не стане примою- балериною або прем’єром. Мені здається, що мої нинішні учні зі Швейцарської академії балету мають величезний потенціал і, можливо, в недалекому майбутньому, вони стануть в один ряд із такими танцівниками екстра-класу, як Галина Уланова, Рудольф Нуреєв, Маріс Лієпа, Катерина Максимова, Володимир Васильєв, Валентина Калиновська, Валерій Ковтун, Тетяна Таякіна, Володимир Малахов, Уляна Лопаткіна... Цей перелік можна продовжувати довго.

— Володимира Малахова сьогодні вважають одним із провідних європейських танцюристів. Його становлення та перетворення на одного з найкращих танцівників багато в чому відбулося завдяки вам. Як відбулося знайомство і як вам разом працювалося?

— Я був у Москві і якось у моєму готельному номері пролунав телефонний дзвінок: «Говорить Малахов. Ви можете мене подивитися?» Я приїхав на спектакль у Великий театр, де він танцював мініатюру «Нарцис». Відразу побачив, що хлопець дуже здібний. Після виступу він попросив попрацювати разом. Я чесно признався, що із задоволенням допоможу, але як нам розв’язати складну проблему, адже в той період я жив у Штутгарті, а Володимир — у Москві. Не знаю, як йому це вдалося, подейкували, що він після гастролей просто залишився за кордоном, але вже через декілька тижнів Малахов з’явився в моїй школі. Я його наново не став перевчати танцювати й грунтувався на професійній базі, створеній його вчителем Петром Анатолійовичем Пестовим. Нам довелося відшліфувати деякі слабкі місця Володі. Показав, як професіонально себе краще подати, виходячи зі смаків західного глядача. Спочатку ми зайнялися зовнішністю. Змінили стрижку, колір волосся й продумали новий імідж. Потім стали працювати над музичними рухами сцени. Через півтора року театральні критики почали казати, що Малахов розкрився з несподіваного боку. Я показав декілька способів, як танцювати модерн. Це інша мова, і тепер він володіє нею чудово. Володимир не стоїть на місці, а розвивається, пробує свої сили і як хореограф. Днями відбулася прем’єра балету «Бал-маскарад», створена за мотивами однойменної опери Джузеппе Верді. Загалом вийшло цікаво, але, по-моєму, над спектаклем іще варто попрацювати. Наступним кроком у його творчості має стати вміння говорити новою мовою.

Рiч в тому, що існує думка: учні російської школи не вміють танцювати авангардні балети. Я із цим незгодний. Усе можна виправити. Сучасна хореографія створювалася не на Марсі, і мова пластики не вимагає участі перекладача. Просто довгі десятиріччя артисти в СРСР жили за «залізною завісою» і про західні віяння мало знали. Російська, а потім радянська, а тепер українська балетна школа шанує традиції. Навіть на фестивалі «Серж Лифар де ля данс» відчувалося, наскільки впевнено танцюють артисти класичні номери, а от яскравих, самобутніх сучасних постановок було мало. Класика — це чудово, але виросли й постаріли цілі покоління хореографів, які далі за свою країну нікуди не їздили, а про сучасні тенденції лише чули. Я вважаю, що треба дивитися більше нового, цікавого, не замикатися в «клітці» й пробувати виконувати те, що не робив раніше.

— Однак не треба скидати з рахунку, що українська школа хореографії довгі роки була лише частиною радянського балету...

— Так, звичайно. На жаль, я не дуже багато бачив робіт і не знаю про ситуацію, що має місце в українських театрах і колективах. Не хочу нікого образити, але такого великого майстра як, на жаль, уже покійний Анатолій Шекера, поки що, у вас немає. Можливо, Віктор Яременко, який зайняв пост головного балетмейстера Національної опери України, виявить себе, як цікавий хореограф і його найкращі роботи незабаром з’являться. У мене виник план. Хочу відкрити в Цюріху відділення хореографії й спiвпрацювали з Україною. Будемо обмінюватися студентами та педагогами. Мені здається, що від цього виграють обидві сторони. Я переконаний, що український балет іще скаже своє вагоме слово у світовій хореографії.

— Алексе, ви були репетитором Рудольфа Нуреєва. Яким він вам запам’ятався?

— Надзвичайно працелюбний — людина-перфекціоніст. Він не виходив із репетиційного залу, не досягнувши наміченої мети, вимотуючи себе й мене. Ми працювали разом сім років. Рудольф дбайливо ставився до хореографії інших. Якщо вже брав постановки у свій репертуар, то нічого не переробляв, слідував за автором. Зате свої номери постійно змінював та вдосконалював. Рудольф був чудовий у «Жизелі», «Баядерці», «Аполлоні», бежарівському Па-де-де двох хлопчиків. Він був складною людиною, зовсім не «мімозою» й до того ж великим артистом. Рудольф дуже хотів, щоб я залишався його постійним педагогом. Однак це звузило б мої рамки як репетитора і хореографа. Я вважаю, що треба працювати з різними артистами — саме тоді з’являються цікаві ідеї, неординарні рішення.

— Як ви гадаєте, хореографія Сержа Лифаря сьогодні актуальна?

— Я 25 років пропрацював у Штутгарті. Коли мене запросили у Відень, то на той час помер Кранко. Але ми продовжували танцювати його репертуар. Не змінювали па, а змінили свій підхід до його спадщини. Я думаю, що зі спадщиною Лифаря слід робити те ж саме. Бути дипломатичними й перекласти хореографію мовою сьогоднішнього дня. Лише тоді його балети житимуть довго.

— Ви стали знаменитим балетмейстером, а як починали свій творчий шлях?

— Учитися почав рано. Я тоді жив у Канаді. Займався не тільки балетом, але й українськими народними танцями. У 13 років мав навіть свій власний маленький ансамбль. 1957 року з’явилася можливість за обміном, як представникові української діаспори, побувати на батьківщині своїх батьків. Я вчився в Києві і стажувався в Національній опері. Саме перебуваючи в Україні, я зрозумів, що хочу стати балетмейстером.

— Звідки ваше коріння?

— Мої батьки буковинці з Кіцманського району. Моя мама з роду Івасюків, а батько — Кирилюкiв. Одна з гілок пов’язана з нащадками Ольги Кобилянської. Батьки в Канаді опинилися, шукаючи кращої долі. Проте не забули мову та культуру свого краю. У нас вдома між собою завжди розмовляли по-українському. У мене навіть характер типового буковинця — впертий і мiцний. Це допомагає в роботі. Я ніколи не буваю задоволеним собою. Ви знаєте, я консерватор, що обожнює класичний танець, але не сприймає його як догму. Усе має розвиватися.

Тепер доля закинула мене в Цюріх. Я викладаю у Швейцарській академії танцю. Це восьмирічка. Навчання платне. Однак для особливо обдарованих дітей ми робимо виняток — знаходимо меценатів, які оплачують їхній курс. Діти отримують гарні професійні знання. Вивчають історію музики, балету, класичний та сучасний танець, анатомію та англійську мову. Іншими загальноосвітніми предметами займаються самостійно. Швейцарці відвідують гімназію, а іноземці навчаються екстерном. Нині в мене 61 учень. Доки не створено інтернат, ми не можемо брати дітей, молодших за 15 років. До речі, серед моїх учениць є й українка — киянка Катя Козаченко. Дівчинка дуже талановита, і я її хочу ще потримати додатково один рік, навіть знайшов для цього гроші. А, взагалі, своїх студентів ми не забуваємо. Частина з них іде в Цюріхський балет, а для інших ми шукаємо театри, яким, на наш погляд, вони підійдуть.

— Сьогодні практично немає хореографів, які б ставили великі твори. А якщо йдеться про цікаві сучасні балети, то це переважно одноактні спектаклі. Чому це відбувається?

— Якщо братися за великий спектакль, то слід відштовхуватися від масштабної драматургії. Наприклад, ставити твори Достоєвського, Мопассана, Толстого. Ми сьогодні дуже поспішаємо. Багато молодих хореографiв хочуть швидко заробити собі ім’я. І тому часто комерційний інтерес домiнує над творчим. Я мрію попрацювати з українськими артистами, і час, коли ставив балет «Чи почуєш ти мене?» (музика Дж. Хорнера) для Національної опери України, залишився одним із найцікавіших періодів у моєму житті. Можливо, тепер настав період накопичення сил і дуже скоро у світі з’являться нові Петіпа, Григоровичі та Шекери.

ДОВІДКА «Дня»

Алекс УРСУЛЯК — канадець українського походження. Працював балетмейстером у Штутгартській та Віденській операх. Був репетитором таких видатних танцівників, як Рудольф Нуреєв, Наталя Макарова та Володимир Малахов. Нині живе в Цюріху. Викладає у Швейцарській академії балету. Його учні є солістами багатьох країн світу. У Національній опері України поставив спектакль «Чи почуєш ти мене», де з успіхом виступають Тетяна Білецька та Віктор Яременко.